Пополудні важка карета знову береться на пагорб. Маленька панна сидить у ній і міркує, чи не трапиться знову яка біда, чи вона справді тепер зустріне єдину радість свого життя.
Карета завертає на церковне подвір’я, але застряє в брамі. Вона занадто широка, а брама вузька. Візник ляскає батогом, коні натужуються, служник лається, проте задні колеса безнадійно застряли. Графська дочка не може заїхати на подвір’я свого коханого.
Ту хвилину хтось підходить, підходить він! Він знімає її з карети, несе на руках, о, який він дужий! Він пригортає її так палко, як сорок літ тому. Вона дивиться йому в вічі, такі самі блискучі, як були в двадцять п’ять років.
Її захоплює буря почуттів, навальна, як ніколи. Вона згадує, як він колись ніс її сходами на ганок. Хоч кохання її жило в серці всі ці довгі-довгі роки, а все ж вона забула, як гарно відчути себе в дужих обіймах, дивитися в молоді, променисті очі.
Вона не бачить, що він старий. Бачить тільки очі, його очі.
Вона не бачить чорної підлоги, вогкої, пліснявої стелі, бачить тільки його блискучі очі. За цю хвилину священик робиться статечним, вродливим чоловіком. Він змінився, тільки-но побачив її.
Вона чує його голос, дзвінкий голос, що тішить їй вухо. Так він говорить тільки до неї. Не треба йому було везти пробстові меблі до своїх порожніх кімнат, не треба їжі, не треба слуг. Навряд чи стара панна відчула б, що їй усього цього бракує. Вона чує тільки його голос, бачить тільки його очі.
Ніколи, ніколи досі не була вона така щаслива!
Як він галантно вклоняється, галантно й гордо, ніби вона княгиня, а він її коханець. У розмові з нею він удається до давніх висловів. А вона тільки щасливо усміхається.
Увечері він подає їй руку, і вони гуляють у старому, занедбаному садку. Вона не бачить, який він негарний і здичавілий. Розбуялі кущі здаються їй підстриженим живоплотом, бур’ян — густим рівним моріжком, довгі алеї тонуть у затінку, а в нішах серед темної зелені біліють статуї молодості, вірності, надії та кохання.
Вона знає, що він одружений, але не пам’ятає цього. Бо як можна таке пам’ятати? Адже їй двадцять років, а йому двадцять п’ять. Йому, молодому, сповненому снаги, напевне тільки двадцять п’ять років. Невже він має стати скупим священиком із Брубю, він, цей усміхнений юнак? Часом у його серці зринає тяжке передчуття, але. скарг убогих, прокльонів ошуканих, зневажливих слів, образ, глуму — всього цього він ще не знає. Серце його палає ще тільки чистим, невинним коханням. Гордий юнак ще не полюбив золота аж так, щоб плазувати по нього в багні, жебрати його в подорожніх, принижуватися, терпіти глум, холод і голод. Невже він через те нікчемне золото моритиме голодом свою дитину й мучитиме дружину? Не може цього бути. Таким він не стане. Він добрий, як усі люди. Він-бо не звір.
Його кохана не захотіла б прогулюватися з мерзенним лиходієм, не гідним посади, що її він зважився посісти!
О ні, такого вона б не вчинила.
— О Еросе, всевладний боже, тільки не цього вечора! Сьогодні цей чоловік не священик з Брубю, і завтра він ним не буде, і післязавтра.
Третього дня вона їде. Браму розширено. Карета котиться згори так швидко, як тільки можуть устигнути відпочилі коні.
Який сон, який розкішний сон! Цілих три доби ані хмаринки!
Вона усміхнена вернулася до свого замку й до своїх спогадів. Вона більше ніколи не чула, ніколи не розпитувалася про нього. Вона хотіла до кінця днів своїх снити той чудовий сон.
Священик із Брубю лишився в своїй спорожнілій оселі й плакав з розпуки. Вона вернула йому молодість. Невже він знову постаріє? Невже злий дух знову посяде його серце, і він стане такий нікчемний, як був досі?
Розділ двадцять третій
ПАТРОН ЮЛІУС
Патрон Юліус виніс із крила нахлібників свою червону мальовану скриню. В зелене барильце, що побувало з ним не в одній мандрівці, він налив пахучої померанцевої горілки, а в різьблену скриньку на їжу наклав масла, хліба, вилежаного сиру, що смачно полискував брунатно-зеленою шкіркою, салистої шинки та млинців, залитих малиновим варенням.
Тоді зі сльозами на очах подавсь прощатися з усім Екебю. Востаннє погладив точені скраклі і кругловидих дітей, що гралися на пагорбі. Обійшов усі альтанки в садку й всі гроти в парку. Навідався до конюшні й до корівні, погладив коней, поторсав злого бика за роги й дав телятам полизати руки. Нарешті вернувся заплаканий до будинку, де на нього чекав прощальний сніданок.