Другої неділі вранці церква в Свартше була вже біла, аж очі сліпила. Жоден образ більше не порушував спокійної задуми. Тепер побожні люди могли тільки внутрішнім зором бачити небесне царство й обличчя святих, а молитви їхні мали летіти на власних дужих крилах до всевишнього. Більше вони не могли чіплятися за поли святих.
О, яка зелена земля, чудова домівка людей! О, яке блакитне небо, мета їхньої ненастанної туги! Весь світ променіє барвами. То чого ж церква має бути біла? Біла, мов зима, гола, мов злидні, бліда, мов страх! Але вона не яскрить інеєм, як зимовий ліс, не блищить перлами й мереживом, як невинна наречена в шлюбній сукні. Вона стоїть біла, холодна, помальована клеєвою фарбою, без статуй, без образів.
Тієї неділі граф Дона сидів на хорах у заквітчаному кріслі, щоб усі його бачили й хвалили. Адже йому наложить шана за те, що він звелів полагодити старі лавки, викинути бридкі статуї, засклити побиті вікна й пофарбувати всю церкву. Звісно, він мав право вчинити; так. Якщо він хотів уласкавити бога, то добре, що прикрасив його храм так, як сам уважав за найкраще. Але чого ж він домагався за це подяки?
Він, що мав на своєму сумлінні неспокутувану жорстокість, повинен був би стояти навколішки коло ганебного стовпа й благати своїх братів і сестер по вірі молитися за нього, щоб бог дозволив йому лишитися в своєму храмі. Йому більше личило б стояти там, як найостаннішому злодієві, аніж сидіти на хорах на почесному місці і приймати хвалу за те, що він виявив бажання помиритися з богом.
Авжеж, графе, бог напевне сподівався побачити тебе коло ганебного стовпа. Він-бо не дав ошукати себе тим, що люди не зважились тебе осудити. Він справедливий бог і велить каменям говорити, коли люди мовчать.
Служба божа скінчилася, проспівано останній псалом, але ніхто не вийшов з церкви. Священик вибрався на начальницю виголосити графові подяку. Одначе до слова він не дійшов.
Бо відчинилися двері й на порозі з’явилися давні святі, мокрі, в зеленому баговинні, обліплені рудою глиною. Мабуть, вони перечули, що тут мають вихваляти того, хто кинув їх у безодню, хто вигнав їх з божого дому й утопив у холодних нищівних хвилях. Вони з’явилися сказати й своє слово.
Їм не подобався одноманітний хлюпіт води. Вони звикли до побожного співу й молитов. Досі святі все покірно терпіли, бо гадали, що воно робилося на славу божу. Аж ні. Он сидить на хорах, на почесному місці, граф Дона і чекає, щоб його хвалили й поклонялися йому в святому храмі. Такого вони вже не могли стерпіти. Тому й піднялися з своєї водяної могили й прийшли до церкви показатися людям. З’явився святий Олаф з короною на шоломі, і святий Ерік у плащі з золотими квітами, і сивий святий Єран, і святий Крістофер. Не було тільки з ними цариці Савської і Юдит.
І коли вражені парафіяни трохи отямилися від того дива, в церкві почувся шепіт:
— Кавалери!
І справді — то були кавалери. Вони підійшли до графа, мовчки взяли на плечі його крісло, винесли з церкви й поставили на пагорбі.
Вони не промовили жодного слова й не озиралися навколо. Просто винесли графа Дону з божого храму, а потім найкоротшою стежкою подалися вниз до озера.
Ніхто їм не став на заваді, а самі вони не гаяли часу на пояснення свого вчинку. І так усе було зрозуміло. «Ми, кавалери з Екебю, маємо свою думку про це. Граф Дона не вартий, щоб його вихваляли в божому храмі. Того ми й винесли його. Коли хто хоче, то нехай заносить його назад».
Та ніхто не схотів заносити графа до церкви. Священик так і не виголосив похвального. слова. Люди почали розходитись. Не було таких, хто не визнавав би, що кавалери мають слушність.
Парафіяни згадали про біляву молоду графиню, яку так жорстоко мучили в Борзі. Згадали, яка вона була добра до бідних і яка мила — людям аж легше ставало, досить було їм глянути на неї.
Звичайно, гріх було робити таку сваволю в церкві. Але священик і парафіяни відчували, що самі вони замалим не встругнули всевишньому ще гіршого жарту. Ті відчайдушні старі бешкетники добре їх присоромили.
— Коли люди мовчать, за них говорять камені, — казали вони.
Після того випадку граф Дона не міг витримати в Борзі. Якось темної ночі на початку серпня впритул до ганку під’їхала закрита карета. Навколо неї поставали всі слуги, і графиня Мерта вийшла закутана в шалі, з густим серпанком на обличчі. Хоч її вів граф, вона однаково скидалася й тремтіла. Її насилу вмовили перейти передпокій і ганок.