Врешті вона сіла в карету, за нею побрався граф, дверцята зачинилися, і коні рушили вчвал. Коли другого ранку сороки прокинулись, графині вже не було в Борзі.
Граф оселився далеко на півдні. Борг продали, і відтоді він часто міняв господарів. І хоч усім він подобався, але мало кому приніс щастя.
Розділ двадцять п’ятий
БОЖИЙ МАНДРІВЕЦЬ
Одного серпневого надвечір’я божий мандрівець, капітан Ленарт, добрався до заїзду в Брубю і зайшов до кухні. Він повертався додому, до своєї садиби Гельєсетер, що лежала під самим лісом за чверть милі на північний захід від Брубю.
Тоді капітан Ленарт іще не знав, що стане божим мандрівцем. Він не тямився з радощів, що скоро знову побачить свою домівку. Його було спіткало тяжке лихо, але тепер він дома, і все зміниться на краще. Він не знав, що мав стати одним із тих, кому не судилося спочивати під рідною стріхою та грітися біля власної груби.
Божий мандрівець, капітан Ленарт, мав веселу вдачу, В кухні не було нікого, і він заходився гратись, наче малий бешкетник. Поплутав на верстаті нитки й перекрутив пас на прядці. Тоді шпурнув кота псові на голову й реготав, аж луна йшла, бачивши, як мирні досі тварини зчепилися одне з одним, як горіли в них очі і наїжачувалася шерсть.
На той гармидер з’явилася господиня. Вона стала на порозі й дивилась, як гість реготав з розлючених тварин. Господиня добре його знала: востаннє вона бачила його на арештантському повозі з кайданами на руках. П’ять з половиною років тому на зимовому ярмарку. в Карлстаді якийсь злодій покрав коштовності в губернаторової дружини. Пропало багато каблучок, браслетів і шпильок, що їх шляхетна дама дуже цінувала, бо то все були речі або успадковані, або подаровані на пам’ять. Їх так і не пощастило знайти. Але скоро пішла поголоска, що коштовності вкрав капітан Ленарт із Гельєсетера.
Господиня заїзду ніяк не могла збагнути, звідки взялася та дивна поголоска. Адже капітан Ленарт був чесний, порядний чоловік. Він щасливо жив з своєю дружиною, яку привів у дім всього лиш кілька років тому, бо пізно доробився статку, щоб одружитися. Тепер він мав добру платню й садибу. Чого ж би він крав старі браслети й каблучки? А найдивовижніше їй здавалося те, що тій поголосці так повірили, знайшлося стільки доказів, аж капітана Ленарта звільнили зі служби, відібрали в нього орден Меча й засудили бідолаху на п’ять років каторжної праці.
Сам він казав, що був на ярмарку, але поїхав звідти, коли ще не було чутки за крадіжку. На гостинці він знайшов стару негарну пряжку, підняв її і дома віддав дітям. Та виявилося, що пряжка та була золота й належала до вкрадених коштовностей. Вона й стала причиною його недолі. Та насправді всьому тому винний був Сінтрам. Лиходій доніс на нього й подав незаперечні докази. Мабуть, йому було треба спекатись капітана Ленарта, бо невдовзі по тому його самого звинуватили, що він продавав норвежцям порох під час війни 1814 року. Люди казали, що він боявся свідчень капітана Ленарта. А так його виправдали за браком доказів.
Господиня не могла відвести очей від гостя. Він посивів і згорбився, певне, чимало горя зазнав за ці роки. Але не втратив лагідного виразу обличчя й веселої вдачі. Це був той самий капітан Ленарт, що вів її колись до вівтаря й танцював на її весіллі. Він, мабуть, і тепер зупинявся й розмовляв з кожним, хто траплявся на вулиці, й кидав кожній дитині мідяка. Мабуть, і тепер здатен був запевняти кожну зморщену бабу, що вона з дня на день молодішає і кращає, або, вибравшись на бочку, пригравати молоді, що танцювала навколо святкового стовпа. О господи, певне, що він лишився такий, як був!
— Ну що, матусю Карій, — почав капітан, — не можете надивитись на мене?
Властиво, він завернув до заїзду довідатись, що поробляє його родина й чи чекає на нього. Дружина ж бо знала, що тепер десь мав скінчитися його термін.
Господиня мала для нього самі добрі новини. Дружина його давала собі раду не гірше за якого чоловіка. Вона орендувала їхню давню садибу й добре в ній господарювала. Діти були здорові, аж любо на них дивитися. І напевне дружина його чекала. Вона була сувора жінка й нікому не звіряла своїх думок, але господиня заїзду знала, що, поки його не було, ніхто не смів їсти його ложкою і сідати на його стілець. Цієї весни дня не минало, щоб вона не приходила до каменя на вершині пагорба Брубю виглядати, чи не повертається її чоловік. Приготувала йому також новий одяг домашнього ткання і майже весь його сама шила. Отож виходило, що капітана вдома чекали, хоч його дружина нікому нічого не казала.