— Ти пішов, як злодій, а повернувся, як волоцюга! — крикнула вона й рушила назад до хати.
Капітан нічого не второпав і хотів іти за нею, але вона штовхнула його в груди.
— Ти гадаєш, що мені потрібен такий чоловік, а моїм дітям такий батько?
Грюкнули двері, брязнув засув.
Капітан Ленарт кинувся до дверей і почав гримати в них.
Тоді кавалери не витримали й зареготали. Він був такий упевнений у своїй дружині, а вона, бач, знати його не хоче! Все це здавалося їм страшенно смішним.
Почувши той регіт, капітан кинувся на них із кулаками. Кавалери втекли й швидко посідали на свої повози. Капітан погнався був за ними, але з поспіху спіткнувся на камінь і впав. А коли підвівся, йому вже було не до кавалерів. У його запамороченій голові блиснула одна думка: що ніщо в цьому світі не діється без волі божої, нічогісінько.
— Куди ж ти поведеш мене? — спитав він бога. — Я ж бо пір’їна, гнана подихом твоїм. Я іграшка в твоїх руках. Куди ти закинеш мене? Навіщо ти зачинив переді мною двері мого дому?
І він пішов собі геть, вважаючи, що така воля божа.
Коли зійшло сонце, капітан Ленарт стояв на вершині Брубю й дивився в долину. О, бідні долиняни ще не знали, що наближається їхній спаситель! Жоден злидар чи прибитий горем тоді ще не плів вінків із зів’ялого віття брусниці й не вішав їх на дверях своєї хижі, не посипав поріг, що його він скоро мав переступити, духмяною лавандою та польовими квітками. Матері ще не піднімали на руки дітей своїх, щоб ті побачили, як він іде. Не прибирали задля нього ще хат і не накривали закурених вогнищ пахучим ялівцем. Чоловіки ще не надсаджувалися в полі, щоб око його могло спочити на добре оброблених ланах і гарно підрівняних окопах.
О, він ще стояв і тривожним оком дивився на шкоду, що її заподіяла посуха. Урожай вигорів, і люди начебто вже й не думали орати землю під новий. Він звів погляд до синіх гір і в ясному райковому сонці побачив руді місцини, по яких пройшла лісова пожежа. Берези при дорозі майже геть посохли. З безлічі дрібних прикмет — з запаху браги, що його чути було, коли він минав садиби, з поламаних огорож, з того, як мало дров було коло хат, — він бачив, що люди перестали дбати про свої статки, що прийшли злидні, що всі збайдужіли і шукають потіхи в горілці.
І, може, й добре було, що він усе те бачив. Адже йому не судилось милуватися зеленими врунами на власному полі, сидіти біля власного вогнища й дивитись, як попеліють жарини, не судилося відчувати в своїх долонях м’яких рученят власних дітей і знаходити опору у вірній дружині. Може, для нього й добре було, що він, сам пригнічений горем, бачив біду інших людей і міг потішити їх. Може, для нього й добре було, що настав такий тяжкий час, коли скупа природа наслала злидні на убогіших, а багато заможніших ніби заповзялися прогайнувати все, що мають.
Капітан Ленарт стояв на пагорбі Брубю й думав, що, може, він богові потрібен.
Треба сказати, що кавалерам і на думку не спало, що то вони винні в капітановому лихові, а Сінтрам знав, та мовчав. В околиці люди судили горду жінку, що відштовхнула від себе такого доброго чоловіка. Кажуть, ніби кожного, хто заводив з нею мову про капітана, вона уривала на першому ж слові. Вона не хотіла навіть чути його наймення. А капітан Ленарт нічого не робив, щоб змінити якось її думку.
Минув день.
Один старий господар із Гейбергбю лежить на смертельній постелі. Він уже причастився, дедалі слабшає і знає, що мас померти. Неспокійний, як кожен, хто вирушає в далеку мандрівку, він наказує переносити ліжко то з кухні до світлиці, то з світлиці до кухні. Той неспокій ще дужче, ніж важке хрипіння і примерклий погляд, свідчить, що йому приходить кінець.
Навколо стоять дружина, діти й челядь. Він був щасливий, багатий, його шанували. Він не самітний у свою останню годину. Навколо стоять не чужі люди, що нетерпляче очікували б на його смерть. Старий говорить про себе вже так, ніби стоїть перед лицем господнім, а свідки навколо співчутливо зітхають і потверджують, що все те правда.
— Я був працьовитий і добрий господар, — каже він. — Любив дружину, як свою правицю, не давав своїм дітям рости без догляду й без науки. Я не пив, не орав чужої межі, не гнав коня під гору. Худоба моя не голодувала взимку, а вівці не пріли влітку нестрижені.
А навколо заплакана челядь луною проказує за ним:
— Він був добрий господар, о господи! Він не гнав коня під гору і не лишав овець пріти у вовні влітку.
Тим часом до хати непомітно заходить якийсь убогий попросити їсти. І, тихо зупинившись коло дверей, чує звідти слова хворого.
А той веде далі: