— Я корчував ліс, осушував болото, клав рівні борозни. Я збудував клуню, що може вмістити втричі більше хліба, ніж. за мого батька. З блискучих далерів я звелів зробити три срібні келихи. А мій батько зробив тільки один.
Убогий коло дверей чує все. Чує, як хворий вихваляє себе, ніби стоїть перед господнім троном. Чує, як діти й челядь проказують за ним:
— Він справді клав рівні борозни.
— Господь дасть мені добре місце в своєму царстві, — каже далі старий.
— Пан біг буде ласкавий до нашого господаря, — й собі каже, челядь.
Чоловік коло дверей слухає, і його охоплює жах, бо ж вія довгих п’ять років був іграшкою в руках господніх, пір’їною, що її жене господній подих.
Він підходить до хворого і бере його за руку.
— Приятелю! — каже він, і голос йому тремтить з хвилювання. — А чи ти подумав, який наш господь, що перед його обличчям ти скоро станеш? Він могутній і грізний. Земля — його поле, а бурі — коні його. Широке небо гойдається від його важкої ходи. А ти стаєш перед ним і кажеш: «Я клав рівні борозни, сіяв жито, корчував ліс». Хочеш похвалитися перед ним, помірятися з ним силою? Хіба ти не знаєш, який могутній господь, що до його царства ти маєш вирушити?
Старий витріщає очі й хрипить ще дужче, вуста йому кривляться з переляку.
— Не приступай до господа з гучними словами! — провадить далі мандрівець. — Наймогутніші світу сього — це вимолочена солома в його клуні. За день він будує цілі світи. Він викопав океани й підняв гори. Він оздобив землю рослинами. Такого трудівника, як він, другого немає, і тобі годі з ним рівнятися. Схились перед ним, душе людська, що відходиш у вічність! Упади в порох перед паном своїм і богом! Над тобою шаленіє господня буря. Бушує господній гнів, як нищівна блискавка. Схили ж голову! Вчепись, як дитина, в полу його киреї і проси милосердя! Ляж у порох та моли його ласки! Скорися, душе людська, творцеві своєму!
Очі хворого й далі витріщені, руки складені, проте обличчя проясніло і хрипіння втихло.
— О душе людська, що відходиш у вічність! — виголошує мандрівець. — Ти скорилась в останню хвилину перед богом, і він, мов дитину, візьме тебе на руки й занесе до царства небесного!
Старий зітхає востаннє, і все кінчається. Капітан Ленарт схиляє голову й починає молитися. Решта всі, схлипуючи, також моляться.
Коли за хвилю вони підводять голови, старий селянин лежить тихо, очі його ніби світяться відблиском якогось неземного видива, уста всміхаються, обличчя злагідніло. Він побачив бога. «О ти, велика, прекрасна душе людська, — думає кожен собі. — Ти вже. бачиш його, ти вже скинула земні кайдани! В останню хвилину ти схилилась перед своїм творцем. Скорилася, і він узяв тебе на руки, мов дитину».
— Він побачив бога, — каже син і затуляє померлому очі.
— Побачив, як відслонилося небо, — схлипують діти й челядь.
Стара господиня тремтячою рукою торкає капітана Ленарта за плече:
— Ви помогли йому в найтяжчу годину, капітане.
А він мовчить. Відчуває, що здобув хист до сильних слів і великих вчинків. Він і сам не знає чому. Тремтить, як метелик, що тільки-но вилупився з лялечки, а крила його вже розгортаються в сонячному промінні, осяйні, як саме сонце.
Той випадок повів капітана Ленарта між люди. А то б він вернувся додому, щоб дружина побачила його справжнє обличчя. Одначе тієї миті він переконався, що потрібен богові. Він став божим мандрівцем, що приходить з допомогою до бідних. То була така тяжка пора, такі скрізь запанували злидні, що мудрістю й добрістю краще можна було зарадити їм, ніж золотом і владою.
Якось капітан Ленарт приблукався до бідних селян, що мешкали під горою Гурлітою. Вони дуже бідували, картоплю всю вже доїли, а жита на своїх випалених від чагарів нивах навіть не посіяли, бо не мали чого сіяти.
Капітан Ленарт узяв невеличкого човна, переплив озером до Форша й попросив Сінтрама допомогти людям житом і картоплею. Сінтрам зустрів його дуже ласкаво, повів до великої, повної комори та до льоху, де лежала ще торішня картопля, й дозволив понабирати всі мішки й лантухи, що той привіз з собою.
Та коли Сінтрам побачив Ленартового човника, то сказав, що в ньому не вміститься такий великий вантаж. Лиходій звелів навантажити мішки у великий човен і послав свого наймита, дужого Монса, перевезти їх через озеро. Капітанові Ленартові лишилося тільки поспішати за ним своїм порожнім човником.
Та все ж він відстав від дужого Монса, бо з того був неабиякий весляр. Капітан плив собі мальовничим озером і мріяв. Він думав про дивну долю дрібного зерна. Ось посієш його в чорну, змішану з попелом землю, де повно каміння й недопалків, а воно, гляди, і вкорениться на тому пустищі. Думав про ніжні ясно-зелені вруна, що вкриють землю, подумки схилявся й гладив їх. Думав про осінь і про зиму, що впадуть на ті кволі стебельця. А все ж як настане весна, вони підведуться, дужі й відважні, і почнуть рости по-справжньому. Його старе солдатське серце тішилося на думку про міцні, рівні стебла на кілька ліктів заввишки, з колючими колосками. Вусаті колоски хвилюватимуться на вітрі, пилок із них здійматиметься аж до верхівок дерев, і вони з видимим зусиллям, несміливо почнуть наливатися м’яким солодким зерном. А тоді полем пройде коса, стебла впадуть, над ними загупають ціпи, млини перемелять зерно на борошно, а з борошна напечуть хліба. О, скільки голодних він нагодує тим зерном, що пливе перед ним на човні!