Не вір танцям, казали вони. Ноги легенько підстрибують на вощеній підлозі, а серце важке, мов оливо. Весело й хвацько танцювала Керстін, поки протанцювала своє молоде життя.
Не вір жартам, казали вони. Не одна сідає до столу жартуючи, а сама вмирає з розпуки. Ось сидить молода Аделіна й задля жарту погоджується прийняти руку й серце герцога Фрейденборга, а сама знає, що той жарт додасть їй снаги вмерти.
О ви, давні пісні, чому ж тоді вірити — сльозам і смуткові?
Легко примусити засмучені уста всміхатися, але веселий не може плакати. Давні пісні вірять тільки сльозам і зітханням, тільки смуткові і прикметам смутку. Тільки смуток дійсний, незмінний, тверда підвалина під сипким піском. Треба вірити тільки смуткові та його прикметам.
А радощі — це той самий смуток, що вміє прикидатися. На землі, властиво, панує самий смуток.
— О ви невтішні, — мовила Мар’яна. — Яка ж коротка ваша мудрість супроти повноти життя!
Вона підійшла до вікна й виглянула в садок, де гуляли її батьки. Вони походжали туди й сюди широкими стежками й розмовляли про все, що траплялося їм, на очі, — про траву на землі й пташок у небі.
Он і там серце зітхає з горя, хоч ніколи не було таке щасливе, як тепер! — сказала Мар’яна.
І раптом вона подумала, що, мабуть, смуток і радість залежать від самої людини, від того, як дивитися на речі. Вона питала себе, чи те, що сталося з нею цього року, щастя чи нещастя. І не знала добре, як відповісти.
Вона пережила тяжкий час. Душа її була змучена. Схилилася під тягарем приниження. Коли вона повернулась додому, то сказала сама собі: «Я не пам’ятатиму того лиха, що мені завдав батько». Але серце її повелося інакше. «Він завдав мені страшного болю, — заявило воно, — розлучив мене з коханим і довів до розпуки, коли бив мою матір. Я йому зла не бажаю, але боюся його».
Мар’яна, завважила, що їй доводиться силувати себе бути спокійною, коли батько сідав біля неї. Їй просто кортіло втекти від нього. Вона спробувала перемогти себе, розмовляла з ним, як раніше, й часто бувала в його товаристві. Мар’яна вміла панувати над собою, але невимовно страждала. Дійшло до того, що вона все зненавиділа в батькові: його грубий, владний голос, важку ходу, великі руки, всю його дужу постать. Вона не бажала йому нічого поганого, не хотіла шкодити, але щоразу, як наближалася до батька, відчувала острах і відразу. Зневажене серце мстилося: «Ти не дозволила мені кохати, — казало воно, — але все одно я твій володар, і скінчиться тим, що ти будеш ненавидіти».
Мар’яна звикла стежити за всіма своїми почуваннями й помічала, як та відраза глибшала й росла з кожним днем. Водночас їй здавалося, що вона навіки зв’язана з батьківським домом. Вона розуміла, що краще б їй поїхати між чужі люди, але після хвороби не могла зважитись на подорож. Вона вже гадала, що ніколи не матиме спокою. Отак буде мучитись далі, аж поки одного чудового дня втратить над собою владу й відверто викаже батькові все, що їй накипіло на серці. Тоді почнеться не життя, а мука.
Так минула весна й початок літа. В липні Мар’яна заручилася з бароном Адріаном, щоб мати нарешті свій власний дім.
Якось перед обідом барон Адріан примчав до них на чудовому коні. Його гусарське убрання виблискувало на сонці, остроги й шабля на перев’язі аж сяяли, а ще дужче світилося молоде обличчя й усміхнені очі. Мельхіор Сінклер сам вийшов на ганок зустріти його. Мар’яна сиділа коло вікна з шитвом. Вона бачила, як приїхав барон, і чула кожне слово їхньої розмови.
— Добрий день, лицарю Ясне Сонечко! — привітався господар з гостем. — Як ти в біса видженджурився! Чи, бува, не свататись приїхав?
— Авжеж, ви вгадали, дядечку, — засміявся той.
— І тобі не соромно, баламуте? Чим же ти годуватимеш свою дружину?
— Нічим, дядечку. Якби я щось мав, то хіба брав би на себе таке ярмо?
— Та невже, лицарю Ясне Сонечко? Але ж ти якось справив собі цю прегарну накидку?
— На борг, дядечку.
— Ну, а кінь? Він вартий купи грошей, паничу. Де ти його взяв?
— Позичив, дядечку.
Це було вже занадто, і Мельхіор Сінклер здався.
— Бог з тобою, хлопче, — мовив він. — Тобі справді треба дружини з маєтком. Що ж, бери Мар’яну, коли зумієш.
Таким чином, ще не встиг Адріан злізти з коня, як вони про все домовились. Одначе господар Б’єрне знав, що робить, бо барон Адріан був чудовий хлопець.
Потім майбутній наречений прийшов до Мар’яни і відразу заявив, чого хоче.
— О Мар’яно, люба Мар’яно! Я вже балакав із твоїм батьком, Я був би дуже радий, коли б ти пішла за мене заміж. Скажи, що ти згодна, Мар’яно!