Так міркуючи, Мар’яна сідає й пише листа, щоб вернути нареченому волю. Вона вибирає лагідні, переконливі слова, розумні, начебто й жартівливі, а все ж такі, щоб він збагнув, які поважні в неї наміри.
Не встигає Мар’яна дописати, як знадвору долинає тупіт копит. «Це вже ти востаннє приїздиш у цей дім, мій лицарю Ясне Сонечко», — думає вона.
Відразу по тому Адріан заходить до її кімнати.
— Ой Адріане, ти аж сюди зайшов? — Мар’яна злякано озирається на розкидані валізи й скрині.
Він зразу засоромився, збентеживсь і, затинаючись, вибачився.
— А я саме пишу тобі листа, — каже Мар’яна. — На, можеш тут його й прочитати.
Адріан бере листа, а дівчина не зводить з нього погляду, чекає, що зараз його обличчя засяє з радощів.
Та він, прочитавши кілька рядків, червоніє мов рак, кидає листа додолу, топче його ногами і з серцем лається.
Мар’яна холоне. Кохання для неї не новина, але вона не може збагнути цього недосвідченого хлопчиська, цю велику дитину.
— Любий Адріане! — каже вона. — Що це за комедію ти граєш? Іди сюди й признавайся!
Він підійшов і мало не задушив Мар’яну в обіймах. Бідний хлопчисько, як він намучився й натужився!
За хвилю Мар’яна виглянула у вікно. В садку й далі походжали пані Густава з своїм чоловіком і розмовляли про квітки та про пташок, а в кімнаті вони теревенили про кохання. «Життя обом нам показало свою тверду руку, — думала Мар’яна й сумно всміхалася. — А тепер хоче втішити мас, давши кожній на забавку по великій дитині».
А все ж добре бути коханою. Як приємно слухати його шепіт! Адріан казав, що вона зачарувала його, що він соромиться своєї першої з нею розмови. Тоді він не знав, яку вона має силу. О, нема такого чоловіка, що, побувши біля неї, не закохався б, але вона відстрашила його, на нього напала якась дивна несміливість.
То не було щастя, не було й нещастя, але вона спробує жити з цим чоловіком.
Мар’яна почала розуміти себе саму й згадувала слова давньої пісні про горлицю, птаха туги, що ніколи не п’є чистої води, а спершу неодмінно скаламутить її лапкою, бо брудна вода більше личить її смуткові. Так само й Мар’яна не повинна була нити з чистої, опроміненої щастям криниці життя. Її натурі більше пасувала втіха, скаламучена смутком і тугою.
Розділ двадцять восьмий
СМЕРТЬ-ВИЗВОЛИТЕЛЬКА
Моя бліда посестра, смерть-визволителька, прийшла до оселі капітана Угли білої серпневої ночі. Але не зважилась відразу зайти в той гостинний дім, бо мало є таких, що її люблять.
Моя бліда посестра, смерть-визволителька, має мужнє серце. Вона любить літати на розпечених гарматних кулях. Або покладе собі на потилицю шипучу гранату й регоче, як та розривається на дрібні скалки. Вона танцює з примарами на цвинтарях, не боїться заходити до лікарень, де лежать хворі на чуму, але тремтить перед порогом чесного і ворітьми доброго. Бо дуже не любить сліз. Хоче, щоб її вітали тихою радістю, адже вона визволяє дух з кайданів болю, помагає йому струсити з себе ваготу земного пороху й спізнати вільного, чудового життя у всесвіті.
Смерть прошмигнула до старого гаю за будинком, де ще й нині густі білокорі берези тиснуться, щоб виграти якнайбільше світла для свого рідколистого гілля. В гаю, що тоді був молодий і повний прохолодної зелені, моя бліда посесґра ховалася за дня, а як наставав вечір, стояла на узліссі, біла, бліда, і її гостра коса блищала в місячному світлі.
О Еросе, це ж ти той бог, що найчастіше володієш гаями. Старі люди оповідали, як закохані пари шукали собі колись у ньому затишку. Навіть тепер, коли я їду повз Бергу, нарікаючи на стомливі пагорби й дражливу пилюку, то радію тому гаєві з поріділими білими стовбурами, що променіють спогадами про молоде, прекрасне кохання.
Але тоді там стояла смерть, і нічні тварини її бачили. Щовечора мешканці Берги чули, як дзявкала лисиця, віщуючи її прихід. Гадюка приповзла стежкою аж до самої хати. Вона не вміла говорити, проте люди збагнули, що то вістунка могутньої володарки. А на яблуні під вікном господині кричав сич — адже все живе, чує смерть і тремтить перед нею.
Якась суддя з Мункерюда та його дружина поверталися з гостини від пробста з Бру о другій годині ночі й помітили світло в капітановій вітальні. Вони добре бачили жовте полум’я над білою свічкою й оповідали, як їх здивувало, що комусь заманулося світити літньої ночі, коли й так було видно.