Веселі дівчата з Борги сміялися й казали, що їм, певне, щось привиділося, бо лойові свічки в них скінчилися ще в березні. Капітан також присягався, що у вітальні давно ніхто не ночував, але його дружина блідла, бо біла свічка та ясне полум’я звичайно привиджується тоді, як до когось із родини має завітати смерть-визволителька.
Невдовзі по тому, сонячного серпневого дня, повернувся додому з землемірних робіт у північних лісах Фердінанд — змарнілий, хворий на невиліковні сухоти. Тільки-но капітаниха глянула на нього, то відразу збагнула, що він має вмерти.
Отака доля чекала їхнього доброго сина, що ніколи не завдав їм прикрощів. Він мав покинути життя, повне радощів і щастя, покинути вродливу, кохану наречену, що чекала на нього, і багаті маєтки, гучні гамарні, що мали стати його власністю.
Врешті, перечекавши до відміни місяця, моя бліда посестра набралася сміливості і вночі підійшла до будинку. Вона знала, як весело тут зустрічали голод і злигодні, то чому б їм не зустріти весело і її?
Смерть повільно ступала піщаною стежкою, кидаючи темну тінь на моріжок, де в місячному світлі блищали крапельки роси. Ішла не як веселий косар із закосиченим капелюхом, що веде за стан дівчину, а похилена, мов виснажений хворий, сховавши косу в згортках плаща, і навколо неї літали сичі та кажани.
Капітаниха не слала тієї ночі. Почувши стукіт у вікно, вона підвелася на ліжку й спитала:
— Хто там?
І старі люди оповідають, ніби смерть відповіла:
— Це я, смерть.
Тоді капітаниха встала, відчинила вікно, але не побачила в місячному світлі-смерті, тільки сичів і кажанів.
— Заходь, посестро й визволителько, — півголосом запросила вона. — Чого ти так довго барилася? Я чекала на тебе й кликала тебе. Заходь і визволи мого сина.
Смерть прошмигнула до хати, радісна, як нещасний, позбавлений трону король, що йому на старість повернено корону, весела, мов дитина, що її кличуть гратися.
А другого дня капітаниха сіла біля ліжка хворого сина й почала йому оповідати про радість визволених душ і про їхнє блаженне життя на тому світі.
— Вони працюють, — казала вона, — творять. Вони митці та ще й які, сину мій! Ким ти станеш, як опинишся між ними? Скульптором без різця, що створює троянди й лілеї, чи майстром вечірніх барв? І коли в осяйній заграві сідатиме сонце, я думатиму: «Її зробив мій Фердінанд».
Подумай, любий сину, скільки там ти усього набачишся, скільки всього створиш! Згадай усі зернятка, що їх весною треба збудити до життя, вітри, що ними треба керувати, сни, що їх треба посилати на землю! Подумай про довгі мандрівки безмежними просторами з одного світа до іншого!
Згадай про мене, сину мій, коли побачиш стільки всього прекрасного! Бо твоя бідна мати, крім Вермланду, нічого більше не бачила.
Та одного чудового дня ти піднімешся до господа нашого й попросиш, щоб він подарував тобі якийсь маленький світ із тих, що кружляють у просторі, і він подарує тобі його. Вік буде холодний і темний, усіяний проваллями й скелями, там не ростимуть квітки й не ходитимуть тварини. І ти докладеш праці рук своїх до тієї зірки, що бог тобі подарує. Наповниш її світлом, теплом, повітрям, оздобиш зелом, заселиш соловейками та ясноокими сернами, пустиш у провалля водоспади й поробиш гори, а долини засадиш найчервонішими трояндами. Ї коли я помру, Фердінанде, коли душа моя тремтітиме перед довгою мандрівкою і боятиметься розлучитись із знайомими місцями, ти чекатимеш на мене, сину мій, за вікном в осяйній золотій кареті, запряженій райськими птахами.
І моя бідна, стривожена душа сяде поруч тебе в карету, шанована, мов королева. І ми поїдемо простором повз блискучі світи, і як наближатимемось до тих небесних осель, одної кращої за іншу, я, недосвідчена, питатиму: «Чи не спинитися нам тут?»
Але ти всміхнешся тихо сам до себе і підженеш крилатих коней. Нарешті ми прибудемо до найменшого, але найкращого за всі попередні світу і спинимось перед золотим замком, і ти заведеш мене до оселі вічної втіхи.
Там будуть повні комори і шафи з книжками. Там не ростиме смерековий ліс, як у Берзі, і не затулятиме чудесного краєвиду. Я бачитиму широкі моря й сонячні рівнини, і тисяча років минатиме як один день.
Так помер Фердінанд, зачарований ясними видивами, усміхаючись назустріч прийдешній красі.
Бліда моя посестра, смерть-визволителька, ще ніколи не бачила такого гарного кінця. Бо хоч біля Фердінанда плакали, сам хворий усміхався гості з косою, коли вона сіла до нього на ліжко, а матері його останнє хрипіння видавалося музикою. Вона тремтіла з ляку, що смерть не здужає доконати свого діла, а коли вже було по всьому, сльози її впали на застигле синове обличчя, але плакала вона з радощів.