Ніколи мою бліду посестру так не вшановували, як на похороні Фердінанда Угли. Якби вона зважилась показатися, то мала б убратися в прикрашений перами капелюшок і гаптовану золотом накидку, мала б танцювати перед похоронною процесією аж на цвинтар. Натомість вона, стара й самітна, сиділа, зіщулившись, на цвинтарному мурі в чорному плащі й дивилася на похорон.
О, що то був за похорон! На небі сяяло ясне сонце й пливли веселі ясні хмарки, поля прикрашали довгі ряди полукіпків, у пробстовому садку світилися прозорі астраханські яблука, а на паламаревому городі цвіли жоржини та гвоздики.
Що за дивний похід посувався дорогою поміж липами! Перед заквітчаною труною ступали діти й посипали дорогу квітками. Ніде не видно було жалобних суконь, чорних серпанків, білих комірців із широкою облямівкою, бо капітаниха захотіла, щоб не понура похоронна процесія, а шлюбний похід провадив до місця вічного спочинку того, хто помер з радісною усмішкою на вустах.
Відразу за труною йшла Анна Шернгек, квітуча, препишної вроди небіжчикова наречена зі шлюбним вінком на голові, в шлюбному серпанку і в довгій сукні з білого мінливого шовку. Вона йшла у весільному вбранні повінчатися біля могили з померлим нареченим.
За нею, пара за парою, йшли поважні дами й шановні літні чоловіки. На величних красунях блищало намисто й шпильки, молочно-білі перли й золоті браслети. На їхніх завоях із шовку й мережив над буйними кучерями маяли пера, з плечей на яскраві сукні спадали тоненькі єдвабні шалі, подаровані їм ще колись на весілля. Чоловіки теж були вбрані якнайкраще, в пишних брижах і фраках з високими комірами й позолоченими гудзиками, в камізельках із цупкої парчі або перетканого золотом оксамиту. То був шлюбний похід, бо так забажала капітаниха.
Сама вона з чоловіком ішла за Анною Шернгек. І якби мала сукню з блискучої парчі, то й собі одяглася б, якби мала оздоби й яскравий завій на голову, то й його вбрала б, щоб ушанувати свого сина в день його весілля. Але в неї лишилася тільки чорна сукня з тафти й пожовклі мережива, що бачили вже не одне свято. Одягла вона їх і сьогодні.
Хоч гості й повбиралися так пишно, але всі плакали, поки під тихий передзвін ішли на цвинтар. Плакали не так над. померлим, як над самими собою. Ось іде наречена в шлюбному вбранні і несуть нареченого, ось вони самі повдягалися, мов на бенкет, а все ж… яке гірке життя. Ідеш по зеленій божій землі й не знаєш, чи не спіткає й тебе горе, клопіт, нещастя й смерть. Ніхто в цьому світі не годен їх захистити.
Капітаниха не плакала, очі в неї були сухі.
Та ось відлунала панахида, засипано могилу, і всі подалися до своїх карет. Тільки капітаниха й Анна Шернгек лишилися біля могили востаннє попрощатися з небіжчиком. Стара сіла біля свіжого горбика, і дівчина примостилася коло неї.
— Знай, Анно, — почала капітаниха, — я просила бога: «Пошли смерть-визволительку й забери мого сина, забери того, кого я найдужче люблю, до тихої оселі вічного спочинку, очі мої зросять тільки сльози радості. Весільним походом відпроваджу я його на цвинтар і посадовлю на його могилі чудовий кущ червоних троянд, що росте під моїм вікном». І так воно й сталося. Мій син номер. Я привітала смерть як посестру, узивала її найласкавішими словами, сльози радості впали на захололе обличчя мого сина, а восени, коли осиплеться листя, я пересаджу сюди трояндовий кущ. І знаєш, чому я зверталась до господа з такою молитвою?
Вона запитливо глянула на Анну Шернгек, що бліда й принишкла сиділа поруч неї. Може, дівчина боролась сама з собою і тлумила глухий внутрішній голос, що вже навіть тут, біля свіжої могили, починав нашіптувати їй, що тепер вона вільна.
— Через тебе, — мовила капітаниха.
Дівчина зіщулилась, мов від тяжкого удару, але не сказала ні слова.
— Анно Шернгек, ти була колись горда й свавільна дівчина. Ти гралася моїм сином, то заручилася з ним, то знов відштовхнула його. Що йому було робити? Він змирився, як багато інших. Може, він, як і всі ми, любив твої гроші не менше за тебе саму. Та потім ти вернулась, принесла радість, у наш дім, ласкава, терпляча, сильна й добра. Ти оточила нас своєю любов’ю, Анно, зробила щасливими, і ми, бідні люди, схилились тобі до ніг.
А все ж таки, все ж краще б ти не поверталася. Тоді мені не треба було б просити бога вкорочувати віку моєму синові.
Тоді, на різдво, він би ще витримав розлуку з тобою, але пізнавши тебе таку, як ти стала, не мав би вже сили жити без тебе.