Та пошесть ширилася з Екебю. Найперше вона перекинулась на рудні й маєтки, доводячи людей до горя й до гріха. Ще якось можна дослідити, що робилося по. великих маєтках, бо старі люди зберегли спогади про ті події, але що ми знаємо про те, як пошесть ширилася в народі? Одначе нема сумніву, що неспокій ішов від села до села, від хати до хати. Прихована розпуста безсоромно виходила на люди, маленька розколина між чоловіком і жінкою переростала в провалля, і навіть велика цнота й сильна воля, що звичайно тримаються в затінку, показували свою потугу. Бо не все, що діялось, було погане, але часи настали такі, що інколи добро робило не менше спустошення, ніж зло. Так, як у велику бурю в лісі, коли одне дерево ламає інше, одна смерека тягне за собою другу, і навіть підлісок трощиться, навколо повалених велетнів.
Певна річ, що шаленство охопило й селян та двірську челядь. У всіх розгулялося серце й зашуміло в голові. Ніколи не танцювали так весело на роздоріжжях, ніколи так швидко не спорожняли барильця з елем, ніколи не марнували стільки зерна на горілку, як тоді. Ніколи не влаштовували стільки гостин, і ніколи від гострого слова не було так близько до ножа.
Але тривога панувала не лише між людьми. Вона поширилася на все живе. Ніколи ще так не розбишакували вовки й ведмеді, ніколи сичі й лисиці не подавали голос так моторошно й не робили такої шкоди, ніколи так часто не пропадали вівці в лісі й не гинуло стільки худоби на всяку хворобу.
Хто хоче збагнути взаємозв’язок між речами, хай покине місто й оселиться десь у хатині на узліссі. Хай ночами пильнує вугільної ями або проживе влітку місяць на воді, на плоту, що повільно плине до озера Венерн. Тоді він навчиться помічати всі явища в природі й пізнає, як мертві речі залежать від живих. Він побачить, що коли запановує тривога, то вона порушує лад мертвих речей. Прості люди знають про це. В такі часи мавки гасять вугільні ями, русалки розбивають човни, водяники насилають слабість, а гноми виголоджують корів. Так було й того року. Ніколи ще весняна повінь не була така навальна. Кузня й млин в Екебю були не єдина її здобич. Маленькі потічки, що досі весною здобувалися хіба що забрати порожній оборіг, тепер накидалися на цілі садиби й несли їх з собою. Ніколи грім не завдав стільки лиха до зелених свят. Бо після свят його більше не було чутно. Настала посуха.
За ціле довге літо не випало жодного дощу. З середини червня аж до початку вересня береги Левену ненастанно купалися в сонці.
Дощ не хотів падати, земля родити, вітер віяти. Саме тільки сонце щедро заливало землю своїм промінням. О миле сонечко, життєдайне сонечко, як мені оповісти про твої лихі вчинки? Сонце, схоже на кохання — хто не (знає його примх і хто їх не вибачить? Сонце схоже на Єсту Берлінга. Воно дає кожному втіху, тому люди й мовчать про зло, яке воно приносить.
Посуха після зелених свят деінде не завдала б такої шкоди, як у Вермланді. Але там весна прийшла пізно. Трава ще не встигла підхопитися з землі й так і не виросла. Жито лишилося без поживи саме тоді, як почало наливатися. Ярина, основний хліб вермландців, мала вутлі колоски й виросла заледве на чверть метра. Пізно посіна ріпа зовсім не зійшла, і навіть картопля не змогла добути вологи з сухої, мов камінь, землі. Такого року тривога найперше охоплює мешканців лісових хатин, а вже від них спускається до спокійніших долинян.
— Рука господня когось шукає, — кажуть люди.
І кожен б’є себе в груди й вигукує:
— Може, мене, о матінко природо, може, мене? Може, через мене не йде дощ? Може, це з гніву на мене сувора земля висохла й затвердла? А вічне осяйне сонце, що день у день ллє своє проміння з безхмарного неба, — чи не на мою голову збирає воно свій жар? А якщо не мене шукає рука господня, то кого?
Дрібне жито сохне, картопля не знаходить поживи в закам’янілому груші, худоба з почервонілими очима важко дихає зі спеки й товпиться навколо висохлих криниць, страх за майбутнє стискає людям серце, а по краю ходять погані чутки.
— Таке лихо не може статися без причини, — кажуть люди. — Кого ж шукає рука господня?
Одної серпневої неділі після служби божої люди верталися купками з церкви розпеченою на сонці дорогою. Куди око сягало, скрізь були вигорілі ліси й висохлі поля. Жито вже вижали, але полукіпки стояли рідко й снопи були маленькі. Ті, кому треба було випалювати хмиз, мали цього року легку роботу, але вогонь перекидався й на сухий ліс. А що вціліло від пожежі, понищила гусінь. Смереки й сосни стояли голі, мов листяні дерева восени, а на березах теліпалося поїдене, вистріпане листя, самі хвостики й жилки.