Якось тією дорогою їде Єста Берлінг і бачить священика з Брубю. Змарнілий, постарілий, він сидить при дорозі, перебирає гіллячки й складає їх рядком у купки, грається ними, як дитина, Єсті стає шкода його.
— Що ви робите, панотче? — питає він і моторно зіскакує з повоза.
— Та сиджу й перебираю гілля. Власне, нічого не роблю.
— Ідіть додому, не сидіть у пилюці.
— Мені тут краще.
Єста, Берлінг сідає коло нього.
— Нелегко бути священиком, — за хвилю озивається він.
— Тут, у долині, де є люди, ще нічого, — відповідає священик. — Гірше в горах.
Єста добре розуміє, що означають його слова. Він знає парафії північного Вермланду, де священикові часом навіть немає де мешкати, великі лісові простори, де живуть фінни в курних халупах, убогі землі, де на милю припадає кілька садиб і де священик — єдина освічена людина на цілу парафію. Священик з Брубю пробув у такій парафії понад двадцять років.
— Якраз туди нас і посилають замолоду, — каже Єста. — Але там ніхто не годен витримати. І нема на що сподіватися. Не один там пропав.
— Авжеж, — погоджується священик з Брубю. — Самота нищить людину.
— Приїздиш туди бадьорий, запальний, — провадить далі Єста. — Вчиш, нагадуєш, надієшся, що все буде гаразд, що скоро люди ступлять на кращу стежку.
— Саме так.
— Але швидко помічаєш, що слово не помагає. На заваді стоять злидні. Злидні не дають людям стати кращими.
— Так, злидні, — впадає йому в слово священик. — Злидні зруйнували моє життя.
— Молодий священик, — мовить Єста, — прибуває туди вбогий, як і всі, і каже пиякові: «Не пий!»
— А той відповідає йому, — докінчує священик: — «Дайте мені щось краще за горілку! Горілка гріє взимку і студить влітку. Горілка — це тепла хата і м’яка постіль. Дайте мені все це, і я кину пити!»
— Злодієві він каже, — веде своєї Єста: — «Не крадь», а лихому: «Не бий дружини», а забобонному: «Вір тільки в бога, а не в сатану і в тролів». Але злодій відповідає: «Дайте мені хліба!», лихий просить: «Зробіть нас багатими, і ми не будемо сваритись!», а забобонний каже: «Навчіть мене чогось кращого!» Та хто годен допомогти їм без грошей?
— Це правда, щира правда! — вигукує старий. — Вони вірили в бога, але ще більше в диявола, а найперше в гірських тролів і домовиків. Усе зерно вони переганяли на горілку, і злидням не видно було кінця. В їхніх сірих халупах панувала недоля. Ненастанні турботи робили жінок сварливими, а колотнеча штовхала чоловіків до горілки. Вони не дбали про поле й про худобу, боялися пана і дурили священика. І що можна було з ними зробити? Проповідей вони не розуміли. А в те, чого я хотів їх навчити, не вірили. І не було з ким порадитись, не було кому підтримати мене.
— Є такі, що вистояли, — каже Єста. — Господь зласкавився над ними, і вони вернулися звідти незламані. Їм стало снаги витримати самоту, вбогість і безнадію. Вони зробили ту крихту добра, яку змогли, і не впали в розпуку. Такі люди завше були, та й нині ще є. Для мене вони герої, і я шануватиму їх, поки й віку мого. Бо сам. я не зміг витримати.
— І я не зміг, — додає священик.
— І ось тамтешній священик міркує собі, — задумливо каже Єста, — що треба стати багатим, дуже багатим. Адже вбогий не годен побороти зла. І він починає складати гроші.
— Якщо він не складатиме грошей, то стане пияком, бачивши навколо стільки горя, — зауважує старий.
— Або отупіє, зледачіє і змарнує всю свою силу. Небезпечно туди їхати тому, хто не народився там.
— Він мусить запектися, щоб складати гроші. Спершу він тільки вдає жорстокого, а потім звикає.
— Авжеж, мусить бути нещадний до себе й до інших, — мовить далі Єста, — Ощадити важко. Доводиться терпіти зненависть і зневагу, мерзнути, голодувати й озвіряти своє серце. І він майже забуває, нащо почав складати гроші.
Священик несміливо позирає на Єсту. Може, той з нього глузує? Але Єста говорить щиро, схвильовано, ніби про себе самого.
— Отак вийшло й зі мною, — тихо признається старий.
— Але бог береже його, — каже Єста. — Коли священик наскладає вже доволі грошей, бог збудить у ньому давні мрії. Дасть священикові знак, що він потрібен людям.
— А як священик не послухає того знаку, Єсто?
— Він не може опертися божій волі, — каже Єста й радісно всміхається. — Його звабить думка про теплі хати, що їх він допоможе збудувати вбогим.
Священик зиркає на хмиз, який він порозкладав на маленькі купки. Що довше він розмовляє з Єстою, то дужче переконується, що той має слушність. Він завжди гадав, що колись, як наскладає багато грошей, робитиме людям добро. Він учепився в цю думку. Звичайно, він мав такий намір!