— Праця, — відповідач старий.
Графиня змову дивиться у вікно, і її поймає зневага до цієї мізерної мудрості. Перед нею постач щось незбагненне, вона вгадує в усьому дух, відчуває силу, що таїться в мертвій на вигляд матерії, але здатній розвинутися в найрізноманітніші форми життя. Вона гарячково шукає назви присутності божого духа в природі.
— О дядьку Ебергарде, — каже вона, — що таке праця? Хіба це бог? Хіба вона має в собі мету? Назвіть щось інше!
— Я не знаю нічого іншого, — відповідає старий.
І враз вона знаходить назву, яку шукала, нещасну, часто зневажувану назву.
— Дядьку Ебергарде, а чому ви не назвете кохання?
Беззубі вуста у віночку з безлічі зморщок ледь усміхаються.
— Тут, — каже філософ і гупає кулаком по купі паперу, — тут я вбив усіх богів, не забувши й про Ероса. Хіба кохання не тілесна хіть? Чого водо має стояти вище за всі інші потреби тіла? Тоді зробіть бота з голоду! Зробіть бога з утоми! Всі вони однаково варті того. Треба покласти край усім цим немудрим вигадкам! Хай живе правда!
Графиня схиляє голову. Щось тут не так, все це не правда, але вона не може сперечатися.
— Ваші слова поранили мені душу, — каже вона, — а все ж я їм не вірю. Ви можете вбити тільки бога помсти, бога насильства, але не більше.
Одначе старий бере її руку, кладе на рукопис і запевняє з фанатизмом безбожника:
— Коли ви прочитаєте його, то повірите.
— Тоді хай він; краще ніколи не трапляється мені на очі! — вигукує вона. — Бо як я цьому повірю, то не зможу більше жити.
І, засмучена, вона йде собі геть. А старий філософ довго ще сидить і про щось розмірковує.
Ті паки старих паперів, густо списані блюзнірськими словами, не стали перед судом читачів, і прізвище дядька Ебергарда ще не заблисло славою. Його велика праця лежить у скрині, схованій у комірчині під сходами, що ведуть на хори в церкві Свартше. Вона побачить світ, аж як скінчиться дев’ятнадцяте сторіччя.
Але навіщо ж він так заповів? Може, боявся, що докази його не переконливі? Чи злякався переслідування? Ні, мало ви знаєте дядька Ебергарда.
Отож слухайте: він любив правду, а не свою славу. Тому знехтував славою, а не правдою, тільки тому, щоб Елісабет, яку він кохав по-батьківському, могла спокійно прожити до останньої своєї хвилини, вірячи в те, що їй було дороге.
О кохання, ти справді вічне!
Розділ тридцять другий
ДІВЧИНА З НЮГОРДА
Ніхто не знає того місця під горою, де смереки ростуть найгустіше, а землю вкриває товстий шар м’якого моху. Та як його й знати? Туди досі не ступала людська нога, ніхто не дав тому місцю наймення, до нього не було ніякої стежки. Навколо нього здіймаються скелі, його стереже поплутаний ялівець, дорогу до нього заступають повалені дерева, туди не навідується пастух, і навіть лисиця його обминає. То найглухіша місцина в лісі, і тепер її шукають тисячі людей.
Яка безконечна валка шукачів! Вона могла б заповнити всю церкву в Бру, і не тільки в Бру, а й у Леввіку та в Свартше. Ох і люду!
Панські діти, яким не дозволяють прилучитися до шукачів, стоять край дороги або повидряпувались на огорожі, а повз них котиться валка. Малечі аж не віриться, що на світі є така сила-силенна людей. Коли вони виростуть, то пам’ятатимуть той нескінченний натовп, що напливав, мов хвиляста річка. На очі їм набігатимуть сльози від самої згадки про величне видовище незчисленної юрби на дорозі, де, бувало, за цілий день побачиш хіба якого самітного мандрівця, гурт жебраків чи селянського воза.
Всі, хто мешкав при дорозі, вибігають і питаються:
— Що сталося? Якесь лихо спостигло наш край? Може, напав ворог? Куди ви йдете, люди добрі? Куди простуєте?
— На пошуки, — відповідають люди з валки. — Ми шукаємо дві доби, шукатимемо ще нині, але довше не витримаємо. Ми обшукаємо б’єрнський ліс і пагорби, зарослі сосняком, на захід від Екебю..
Похід цей почався з убогого висілка Нюгорда між східну ми горами. Вісім днів тому зникла вродлива дівчина з буйними чорними косами й рожевими щоками, та, що продавала мітли і що з нею Єста Берлінг хотів заручатися. Вона десь заблукала у великому лісі, і вісім днів уже ніхто її не бачив.
І ось мешканці Нюгорда вирушили на пошуки. І кожен, кого вони зустрічають на своєму шляху, і собі йде з ними. З кожної садиби хтось прилучається до натовпу шукачів.
І ті, що прилучаються, часто питають:
— Як же це сталося, нюгордці? Як ви пустили ту дівчину в незнаний ліс? Там такі нетрі, а бог відібрав їй розум.
— Ніхто її не скривдить, — відповідають люди, — і вона нікого не скривдить. Вона ходить собі спокійно, як дитина. Хіба є хто безпечніший за того, ким опікується сам бог? Досі вона завше поверталася.