— Постривайте, — кажуть вони, — постривайте одну секунду! Бачите, Екебю відчинене перед вами. Відчинені льохи й комори, відчинена молочарня. Ваші жінки падають з утоми, діти плачуть. Давайте спершу нагодуємо їх! А тоді можете нас убивати. Ми не втечемо. На горищі в нас повно яблук. Ходімо принесемо їх дітям!
Через годину в Екебю бенкет аж гуде. Найбільший бенкет з усіх, що їх бачила садиба.
Осіння ніч, ясно світить повний місяць. По всьому подвір’ї понатягувано з куп дров і порозпалювано вогнища. Біля них гуртами сидять селяни, втішаються теплом і спочинком, а тим часом на них сиплються всі земні дари.
Рішучіші заходять до стаєнь і беруть усе, що треба. Ріжуть телят і овець, навіть худобу. М’ясо тут же крають на кусні й печуть, щоб було напохваті. А сотні голодних накидаються на їжу. Одну за одною виводять корів і ріжуть. Здається, що цієї ночі стайня зовсім спорожніє.
Якраз днями в Екебю напікали запаси на зиму. Відколи сюди прибула графиня Елісабет, хатнє господарство там знову пішло колишнім ладом. Молода жінка начебто ні на хвилю не уявляла себе дружиною Єсти Берлінга. Ні він, ні вона про те не згадували, натомість графиня взялася порядкувати в садибі. І як добра, моторна господиня намагалась якнайшвидше покласти край безладдю й марнотратству, що там запанувало. Її слухалися. Челяді приємно було відчути над собою руку господині.
Та що з того, що вона звеліла наповнити комори хлібом, що за її наказом цілий вересень робили сир, колотили масло д варили пиво? Що з того?
Виносьте людям усе, що тут є, щоб вони не спалили Екебю й не повбивали кавалерів! Виносьте хліб, масло, сир! Виносьте барильця з вином, бочки з елем, діставайте шинки з комори, подавайте горілку та яблука!
Чи стане багатства Екебю втишити гнів людський? Аби тільки вони пішли собі, не заподіявши ніякого злочину.
Усе, що тут сталося, зроблено задля неї, господині Екебю. Кавалери не боягузи й уміють володіти зброєю, вони захищалися б, якби їхня воля. Вони швидко відігнали б цей жадібний натовп кількома влучними пострілами, якби добра й лагідна графиня не просила пожаліти людей.
Що ближче до півночі, то спокійніший стає натовп. Тепло, спочинок, їжа й горілка втишили їхній небезпечний запал. Люди починають жартувати й сміятися. Мовляв, вони справляють поминки по дівчині з Нюгорда. Сором ухилятися від чарки, а на поминках і поготів! Тут якраз треба пити.
Діти накидаються на купи принесеної садовини. Їм, бідним селянським дітям, навіть журавина та брусниці — ласощі, а тепер вони наминають астраханські яблука, що тануть у роті, довгасті, солодкі райські яблучка, світло-жовті лимонки, рум’яні груші й сливи різних сортів — жовті, червоні й сині. 0, коли людям заманеться показати свою міць, то для них тоді нічого не шкода!
Близько півночі з усього вже видно, що люди мають намір відступити. Кавалери перестають носити їжу й вино, не відкорковують більше пляшок. Вони віддихають з полегкістю, відчуваючи, що небезпека минула.
Але саме тоді у вікні будинку блискає запалена свічка.
І люди скрикують з дива, бо свічку несе молода жінка.
Світло з’явилося тільки на мить, але людям здається, що вони впізнали жінку.
— У неї довгі чорні коси й рум’яні щоки! — гукають вони. — Вона тут! Кавалери її сховали!
— То ви її тут тримаєте, кавалери? Ви ховаєте в Екебю нашу дитину, якій бог відібрав розум? Що ви робите з нею, безбожники? Через вас ми цілий тиждень тривожились і три дні шукали! Геть з своїм вином і своїми наїдками! Горе нам, що ми поласились на ваше пригощення. Ведіть спершу сюди дівчину, а тоді ми побачимо, що з вами зробити!
Приборканий звір знову починає ревти й скаженіти. За кілька скоків він уже на ганку.
Люди меткі, але кавалери ще меткіші. Вони кидаються в будинок і засувають двері. Та що вони годні вдіяти проти розлюченої юрби? Двері подаються одні за одними, кавалерів відштовхнуто вбік: вони ж бо не мають зброї, їх притискають так, що вони не можуть ворухнутися. А люди біжать до будинку, шукають дівчину з Нюгорда.
І знаходять її в найдальшому покої. Люди не мають часу роздивитися, чи вона чорнява, чи білява, — беруть її на руки й несуть надвір. І заспокоюють, щоб вона не боялася. Мовляв, у них порахунки тільки з кавалерами. І прийшли вони сюди її рятувати.
Але ті, що виходять з будинку, зустрічають іншу валку.
У найбільшій глушині в лісі одна дитина натрапила на тіло дівчини, що (впала зі скелі і вбилася. А ті люди, що загаялися в лісі, взяли мертву на плечі й оце несуть до Екебю.
Мертва дівчина ще краща, ніж була за життя. Чудові її довгі коси, чудове тіло, що знайшло нарешті вічний спокій.