Її несуть високо на плечах через натовп людей, що принишкли й схиляли голови перед величчю смерті.
— Вона недавно померла, — пошепки пояснюють прибульці. — Ще нині вона блукала в лісі. Мабуть, хотіла втекти від нас і впала зі скелі.
Та коли це. дівчина з Нюгорда, то хто ж та, що її винесли з будинку?
Ті, що вийшли з лісу, зустрічаються на подвір’ї з тими, що вийшли з будинку. Навколо палають вогнища. Люди дивляться на жінок і впізнають їх. Та, інша, — молода графиня з Борга.
— Що ж це таке? Може, ми напали на слід нового злочину? Чого молода графиня опинилася в Екебю? Чого нам казано, ніби вона втекла десь далеко або й загинула? Чи в ім’я справедливості нам це слід кинутись тепер на кавалерів і затоптати їх у землю кованими каблуками?
Раптом чути гучний голос: Єста Берлінг виліз на поруччя східців і звертається до натовпу.
— Слухайте, ви, нелюди, дияволи! Невже ви, навіжеиі, гадаєте, що в Екебю нема рушниць і пороху? Гадаєте, що я, це постріляв би вас, мов скажених псів? Але воца просила за вас. О, якби я знав, що ви наважитесь торкнутися її, жоден з вас не лишився б живий!
Чого ви скаженієте, чого нападаєте, мов розбійники, й погрожуєте нам убивством і пожежею? Що мені до ваших причинних дівчат? Звідки я знаю, де вони волочаться? Я був до неї ласкавий, та й годі. Треба було справді цькувати її собаками, так було б краще і для неї, і для мене, але я цього не робив. І ніколи я не обіцяв одружитися з нею. Затямте собі!
А тепер кажу вам: негайно пустіть ту жінку, що витягли з нашого дому! Пустіть, кажу! І хай ті руки, що посміли торкнутися її, горять у вічному полум’ї! Хіба ви не розумієте, що вона стоїть так високо над вами, як небо над землею! Вона така тендітна, як ви брутальні, така добра, як ви лихі!
Скажу вам ще, хто вона. По-перше, янгол небесний, по-друге, колишня дружина графа Генріка. Але свекруха мучила її день і ніч. Їй доводилося стояти на березі озера й прати білизну, як простій служниці, її били й катували так, як ніхто ніколи не катував ваших жінок. Вона вже не могла більше витримати й мало не кинулась у Кларельв. А тепер я питаю, чи хто з вас, негідників, поспіншвся їй на допомогу? Де там! Ніхто й пальцем не кивнув, крім нас, кавалерів. Ми її врятували.
Потім вона народила дитину в селянській оселі, а граф звелів їй переказати: «Ми вінчалися в чужій країні, не дотримавши закону й звичаю. Ти мені не дружина, а я тобі не чоловік. І про твою дитину я не буду піклуватися». Коли ж вона про це дізналась і не захотіла, щоб дитину записали в церковній книзі безбатченком, о, як би ви тоді запишалися, коли б вона сказала котромусь із вас: «Одружися зі мною! Моїй дитині треба батька». Та вона не вибрала жодного з вас, а покликала Єсту Берлінга, бідного священика, що більше ніколи не буде проголошувати, слово боже. І скажу вам, люди: нічого в житті не було мені так важко робити; як брати цей шлюб, бо я такий негідний її, що не смію навіть глянути їй у вічі, — але я не зважився відмовитись, надто великий був її розпач.
Думайте собі про нас, кавалерів, що завгодно, але для неї ми зробили все, що могли. І що ми цієї ночі не постріляли вас, також її заслуга. А тепер пустіть її і йдіть собі з миром, а то земля розступиться перед вами й поглине вас! Дорогою просіть бога, хай простить вам, що ви злякали й засмутили таку добру й невинну людину! Гайда звідси! Ви вже набридли нам!
Не встиг ще Єста докінчити, як чоловіки опустили графиню на східці. З юрби вийшов високий селянин, задумливо підступив до неї і подав руку:
— Дякую і на добраніч! Не гнівайтесь на нас. Єста зіскочив з поруччя й став поряд графині. Селяни почали і йому подавати руку.
Один по одному люди повагом підходили до них побажати на добраніч. Вони знову були сумирні, як уранці, коли вирушали з дому, поки голод і жадоба помсти не обернула їх на звірів.
Вони дивилися на графиню, і на обличчі її світилась така невинність і добрість, що не одному на очі набігали сльози. То було тихе поклоніння жінці, що своєю шляхетністю перевищувала всіх. Вони ніби раділи, що серед них є одна людина, яка понад усе любить добро.
Всі не могли потиснути руку графині. Людей було дуже багато, а молода жінка стомилась і ледве трималася на ногах. Та вони підходили хоч глянути на неї, а крім того, подати руку Єсті, що міг витримати скільки завгодно потисків.
Єста стояв, немов уві сні. Того вечора в серці його запалало нове почуття. «О народе мій, — думав він. — О народе мій, як я тебе люблю!»
Він почував, що любить усю ту юрбу, яка з мертвою дівчиною на руках подалась у темну ніч, всіх тих людей у грубому одязі й смердючих черевиках, усіх тих мешканців сірих халуп на узліссі, що не вміють узяти в руку пера, а часом навіть читати, всіх тих, що не скуштували повноти й багатства життя, а знали тільки працю за шматок хліба.