Він відчував до них болісну, палку ніжність, що навернула йому на очі сльози. Він не знав, що хотів би для них зробити, але любив їх усіх і кожного зокрема, з їхніми хибами й вадами. О господи, чи настане такий день, що й вони його полюблять?
Єста отямився від своїх марень. Дружина поклала йому руку на плече. Люди вже пішли, вони стояли на східцях самі.
— О Єсто, Єсто, як ти міг таке сказати?
Графиня затулила руками обличчя й заплакала.
— Це ж правда! — вигукнув він. — Я ніколи не обіцяв дівчині з Нюгорда, що одружуся з нею. Сказав їй тільки: «Приходь другої п’ятниці й побачиш щось веселе». Я й гадки, не мав, що вона мене любить.
— Ох, я не про те! Як ти міг сказати людям, що я добра й невинна? Єсто, Єсто, адже ж ти знаєш, що я покохала тебе тоді, як ще не мала права! Мені було соромно, Єсто, я мало не вмерла з сорому.
Молода жінка аж тіпалася з плачу.
Єста стояв і дивився на неї.
— О дружино моя кохана, — тихо мовив він. — Яка ти щаслива, що маєш таке добре серце! Яка ти щаслива, що маєш таку чисту душу!
Розділ тридцять третій
КЕВЕНГЮЛЕР
Кевенгюлер, що потім став ученим і винахідником, народився в сімдесятих роках вісімнадцятого сторіччя в Німеччині. Він був син бургграфа і міг мешкати у високих замках та їздити в королівському почті, якби тільки захотів. Але він не захотів.
Він волів би прилаштувати крила вітряка до найвищої башти замку, з лицарської зали зробити слюсарню, а з жіночих покоїв — годинникарню. Волів би заповнити весь замок рухомими коліщатами й важелями. А що це було неможливо, то він кинув домівку й пішов учитися до годинникаря. Там він навчився всього, що треба знати про коліщата з трибами, пружини й маятники. Навчився робити сонячні й зоряні годинники, дзигарі з співучими канарками й пастухами, що трали на ріжках, дзигарі з музикою на цілу церковну башту й такі, що вміщалися в медальйоні.
Одержавши від майстра свідоцтво, він узяв ранець на плечі і палицю в руки та й помандрував по білому світі, вивчаючи все, що рухалося на валочках і коліщатах. Кевенгюдер не був звичайний годинникар, він хотів стати великим винахідником і поліпшити світ.
Виходивши багато країн, він завітав нарешті до Вермланду, щоб вивчити там млинарські колеса й будову рудень. Одного чудового літнього ранку він переходив Карлстадський майдан. І того самого чудового ранку лісовій феї заманулося примандрувати аж до міста. Вона також переходила той майдан, але з протилежного боку, й зустрілася з Кевенгюлером.
Для нашого майстра то була фатальна зустріч. Фея мала зеленаві блискучі очі, буйні русяві коси, що сягали майже до землі, і вбрана була в зелений лискучий шовк. І хоч вона була поганка та ще й відьомського кодла, але здалася Кевенгюлерові вродливішою за всіх хрещених жінок, бачених досі. Вона йшла йому назустріч, а він стояв, мов зачарований, і не зводив з неї очей.
Вона з’явилася до міста просто з лісових нетрів, де папороть висока, мов дерево, де сонячне проміння насилу пробивається крізь гілля велетенських смерек і тільки ледь золотить жовтий мох, де по зарослому лишайником камінні стеляться ліннеї.
Я хотіла б бути на місці Кевенгюлера й побачити, як вона переходила Карлстадський майдан з папороттю й чатинням у розпущених косах, з чорною гадюкою круг шиї. Уявіть собі, що то була за з’ява: тіло гнучке, ступа пружна, як у дикого звіра, і вся духмяніє свіжою живицею, суницями, ліннеями й мохом!
Уявіть собі, як дивились на неї люди, коли вона йшла Карлстадським майданом! Коні полохалися її довгих кіс, що маяли на вітрі, хлопчаки бігли за нею назирці. Крамарі залишали свої ваги, різники сокири й витріщали на неї очі, а жінки з лементом побігли до епіскопа й капітулу, щоб ті вигнали нечисту силу з міста.
А вона йшла собі спокійно, статечно, тільки ледь посміювалася з того переполоху. І Кевенгюлер бачив, як між червоними губами поблискують гострі зубки.
Вона накинула на плечі плаща, щоб ніхто її не впізнав, але, на лихо, забула сховати хвоста, що тягся за нею по брукові.
Кевенгюлер також побачив хвоста, і йому стало шкода її: така велична дама, і зробилася посміховиськом для міщан! Отож він по-лицарському вклонився і ввічливо мовив:
— Чи вії не будете такі ласкаві підняти шлейф своєї сукні?
Лісову фею зворушила і його ввічливість, і його галантність. Вона спинилася перед Кевенгюлером і глянула на нього так, що йому здалося, ніби іскри з її очей сипнули просто йому в серце.