Ось капітана Ленарта проносять повз те місце, де стоять кавалери.
Ходімо з ними й доглянемо, щоб його як слід занесли додому, — каже полковник Беренкройц і прилучається до походу, що простує в Гельєсетер. За ним рушає решта кавалерів.
Ярмарковий майдан порожніє: люди йдуть до Гельєсетера. Треба ж подивитися, як капітан прибуде додому. Всього, що треба було купити, не куплено, забуто про гостинці дітям, так і не вмовлено дівчину взяти в подарунок молитовника, шовкові хустини, що від них так горять очі в молодих дівчат, хай собі й далі лежать на прилавку. Всім треба піти й доглянути, щоб капітана Ленарта занесли додому.
Нарешті вони наближаються до Гельєсетера. Там усюди тихо й порожньо. Знову полковник тарабанить кулаками в двері. Вся челядь подалася на ярмарок, на господарстві лишилась сама капітаниха. Вона відчиняє двері і питає, як питала минулого разу:
— Чого вам треба?
І полковник теж відповідає, як минулого разу:
— Ми прийшли з вашим чоловіком.
Капітаниха дивиться на полковника, що стоїть рівно й спокійно, як завжди. Тоді переводить погляд на людей із тяжкою ношею, на юрбу позад них. Вона стоїть на східцях і бачить сотні заплаканих очей, що несміливо дивляться на неї. Нарешті вона позирає на того, хто лежить на ношах, притискає руки до серця й стиха проказує:
— Це його справжнє обличчя.
І більше нічого не розпитує. Мовчки обертається, відсуває засув, розчиняє навстіж двері і веде людей до спальні.
Полковник допомагає їй розсунути подвійне ліжко, вона підбиває подушки, і ось капітана Ленарта кладуть на м’яку білу постіль.
— Він ще живий? — питає капітаниха.
— Так, — відповідає полковник.
— Є якась надія?
— Ні. Йому вже ніщо не поможе.
Хвилину вона сидить мовчки, тоді раптом щось згадує:
— А всі ці люди плачуть за ним?
— Так.
— Що ж він такого зробив?
— Останнє, що він зробив, це прийняв на себе удар дужого Монса і врятував від смерті жінок і дітей.
Капітаниха знову на хвилю замовкає і щось міркує.
— Чого ж він мав таке страшне обличчя, полковнику, як два місяці тому приходив додому?
Полковник здригається. Аж тепер він усе розуміє.
— То Єста його розфарбував.
— Отже, я через кавалерів замкнула перед ним двері. Ви не думаєте, полковнику, що вам доведеться відповісти за це перед господом?
Полковник стискає широкими плечима:
— Мені доведеться багато за що відповісти.
— Але мені здається, що це найбільший ваш гріх.
— Того мені ще нікуди не було так важко йти, як нині до Гельєсетера. А втім, є ще двоє людей, чий гріх не менший за мій.
— Хто?
— Перший Сінтрам, а другі ви. Надто ви були суворі. Я знаю, що багато хто пробував поговорити з вами про вашого чоловіка.
— Це правда, — відповідає капітаниха.
Потім просить полковника розповісти їй про пиятику в Брубю.
Він оповідає все, що пам’ятає, а вона мовчки слухає. Капітан Ленарт і досі лежить на ліжку непритомний. Спальня повна заплаканих людей. Ніхто не випроваджує їх з хати. Повідчинювано всі двері, у всіх покоях, у сінях, на ганку стоять принишклі мовчазні люди. Ще й на подвір’ї їх повно-повнісінько.
Коли полковник кінчає розповідь, капітаниха голосно каже:
— Якщо тут є хтось із кавалерів, то прошу вийти. Мені тяжко бачити їх коло смертельної постелі мого чоловіка.
Полковник мовчки підводиться й виходить. Те саме робить Єста Берлінг і решта кавалерів, що супроводжували капітана Ленарта. Люди боязко розступаються перед купкою присоромлених чоловіків.
Коли вони виходять, капітаниха звертається до людей:
— Чи не могли б ті, хто бачив мого чоловіка останнім часом, розповісти мені, де він був і що робив?
І люди починають складати свідчення про капітана Ленарта його дружині, що не зрозуміла свого чоловіка й озлобила проти нього своє серце. І в спальні звучать, набирають нової сили слова давніх псалмів. Говорять-бо ті, хто ніколи не читав іншої книжки, крім біблії. Образною мовою з книги Йова, словами з старосвітських часів вони розказують про мандрівця божого, що ходив між людей і допомагав їм.