— Анно-Лісо, — мовила графиня, — вернімося назад! Нас ласкаво прийняли в хатині, а я повелася з ними погано. Я хочу поговорити з старим про щось веселіше.
І, рада, що може втішити когось, графиня вернулася до хатини.
— Мені здається, — заявила вона, — що Єста Берлінг блукає по лісі й хоче відібрати собі життя. Тому треба швидше знайти його й запобігти лихові. Нам з Анною-Лісою кілька разів здавалося, що ми його бачимо, але він зразу зникав. Він блукає поблизу того місця, де розбилася дівчина з Нюгорда. І мені спало на думку, що не конче йти до Екебю по допомогу. Тут так багато дужих чоловіків, що їм не важко було б знайти його.
— Ідіть, хлопці, — мовила та сама циганка. — Коли графиня не погордувала попросити нашої допомоги, то треба послухатись.
Не гаючись, чоловіки рушили на пошуки.
Старий Ян Гек мовчки сидів і похмуро дивився поперед себе тьмяними очима. Вигляд у нього був страшний. Молода графиня не знаходила, що йому сказати. Та ось вона помітила, що на в’язці соломи лежить хвора дитина, а одна жінка має на руці виразку. Графиня відразу почала оглядати хворих. Скоро вона вже заприязнилася з балакучими циганками, що показували їй своїх дітей.
Через годину повернулися чоловіки і внесли до хатини зв’язаного Єсту Берлінга. Вони поклали його долі перед грубою. Одяг на ньому був порваний і брудний, лице змарніле, очі дико блищали. Тяжкі були для нього ці два дні: він лежав на мокрій землі, закопувався руками й обличчям у мох, бився в каміння, продирався крізь найгустіші зарослі. Добровільно він не хотів іти з циганами, довелося його зв’язати.
Побачивши Єсту такого, Елісабет розгнівалась. Вона лишила його зв’язаного на долівці й зневажливо відвернулася.
— Гарний у тебе вигляд, — тільки й сказала вона.
— Я не думав, що ти мене ще побачиш, — відповів Єста.
— Хіба я не твоя дружина? Хіба я не маю права сподіватися, що ти з своїм горем прийдеш до мене? Скільки мені довелося нахвилюватися за ці два дні!
— Це я накликав на капітана Ленарта біду. То як же я міг показатись тобі на очі? Як, га?
— Ти начебто не був лякливий, Єсто.
— Коли я звільню тебе від себе, то зроблю тобі, Елісабет, найбільшу послугу, яку тільки можу.
Очі її з-під насуплених брів зиркнули на нього з невимовною зневагою:
— Авжеж, зробиш удовою самогубця!
Обличчя йому скривилося.
— Елісабет, вийдімо й поговорім про це в тихому лісі.
— Чому б цим людям не послухати нас? — гостро спитала вона. — Хіба ми кращі за будь-кого з них? Хіба котрийсь із них приніс більше лиха та шкоди, як ми? Вони ~ діти лісу й дороги, від усіх зневажені. Тож нехай почують, який гріх і горе переслідує пана з Екебю, Єсту Берлінга, що його всі так люблять! Ти гадаєш, що твоя дружина вважає тебе за кращого, ніж будь-хто з них, га?
Єста насилу підвівся на лікоть, глянув на неї, і в очах йому спалахнула впертість.
— Не такий я негідник, як ти думаєш.
І вона почула, що він робив ці два дні.
Першу добу Єста тинявся лісом, гнаний муками сумління. Він не міг нікому глянути у вічі. Але не збирався вмирати. Вирішив податися в далекі краї. Проте в неділю спустився з гір і прийшов до церкви в Бру. Він хотів востаннє поглянути на своїх людей, убогих, голодних мешканців прибережжя, яким він мріяв слугувати, коли сидів біля ганебної купи хмизу з священиком, яких він почав любити відтоді, як дивився на них, коли вони йшли з Екебю і несли мертву дівчину з Нюгорда.
Служба божа вже почалася, як Єста зайшов до церкви. Він нишком вибрався на хори і звідти дивився на людей. Серце його стислося від тяжкої муки. Як би він хотів озватися до них, потішити їх у злиднях і безнадії. Коли б він мав право промовляти в божому домі, то хоч який сам був пригнічений, а знайшов би для кожного слово розради й порятунку.
Потім Єста зайшов до ризниці і написав ту обітницю, що про неї Елісабет уже знала. Він обіцяв, що в Екебю знову почнеться робота і ті, кому найдужче треба, дістануть зерно на посів. Він сподівався, що його дружина й кавалери виконають цю обітницю, коли його не буде.
А вийшовши звідти, побачив перед церковною канцелярією труну, незграбну, нашвидкуруч зроблену, але прикрашену чорним жалобним крепом і вінками з гіллячок брусниці. Єста здогадався, що в ній лежить капітан Ленарт. Бо люди попросили капітаниху поспішитися з похороном, щоб небіжчика провели на цвинтар усі ті, хто прийшов на ярмарок.
Коли Єста стояв біля труни, чиясь важка рука лягла йому на плече. То був Сінтрам.