Але паламар співав не сам. Псалом підхопили тисячі голосів, його співали чоловіки, жінки й діти. І пробст прокинувся з задуми. Він провів рукою по очах і став на горбик викопаної з могили землі, щоб краще було видно. Він ще ніколи не бачив стільки людей на похороні. На чоловіках були старі капелюхи з чорними стрічками, а на жінках — фартухи з широкою облямівкою. Всі співали, всі плакали, всі були прибиті горем.
Старий пробст аж затремтів з ляку. Що він скаже цим засмученим людям? Треба ж їх чимось потішити.
Коли спів затих, пробст простяг над людьми руки. «Я бачу, що ви охоплені смутком, — мовив він, — а смуток важчий для тих, хто ще довго ходитиме земними стежками, ніж для мене, що скоро розлучиться з ними».
Він стривожено замовк. Голос його був надто слабкий, і він насилу добирав слова.
Але за хвилю він озвався знову, і тепер голос його набув молодечої сили, а очі заблищали.
Пробст виголосив нам чудову промову, Єсто. Спершу розповів усе, що знав про божого мандрівця, нагадав, що не зовнішній блиск і не великий хист принесли стільки честі тому чоловікові, а те, що він завше йшов божою стежкою. Тоді в ім’я боже й Христове попросив нас іти слідами капітана Ленарта. Кожен повинен любити ближнього свого й допомагати йому. Кожен повинен вірити в добрі наміри ближнього. Кожен повинен чинити так, як праведний капітан Ленарт, бо на це не треба великого хисту, а тільки побожного серця. Він усім нам витлумачив, що сталося цього року. Сказав, що в теперішньому лихові зродилися любов і щастя, які мають скоро запанувати повсюдно. Цього року він не раз бачив спалахи людської доброти. Тепер вона має показати себе в повноті, мов блискуче сонце.
І всім нам здавалося, що то промовляє пророк. Усі прагнули любити ближнього й стати добрими.
Пробст звів руки й поблагословив землю. «В ім’я боже, — сказав вія, — хай мине тривога! Нехай запанує мир у серцях людських і в усій природі! Нехай мертві речі, тварини й рослини відчують злагоду і перестануть робити шкоду!»
І здавалося, блаженний спокій спустився на землю. Здавалося, що засяяло небо, всміхнулись долини і зарожевіла осіння імла.
Насамкінець він почав просити, щоб бог послав людям рятівника. «Хтось повинен прийти, — сказав він. — Бог не захоче вас погубити. Бог знайде когось, хто нагодує голодних і направить їх на божий шлях».
І всі ми подумали про тебе, Єсто. Знали, що пробст має тебе на думці. Люди, що чули твою обітницю, йдучи додому, говорили про тебе. А ти волочився в лісі й хотів умерти! Люди чекають на тебе, Єсто. Скрізь по хатах тільки й мови про те, що шалений священик з Екебю прийде їм на допомогу, що все знову буде добре. Ти їхній герой, Єсто. Герой усіх їх.
Авжеж, Єсто, старий пробст справді мав тебе на думці, і це повинно тепер відродити тебе до життя. Але я, Єсто, твоя дружина, кажу тобі, що ти просто маєш іти й виконувати свій обов’язок. Не уявляй себе посланцем божим. Кожен може стати ним, розумієш? Ти мусиш працювати без геройства, не сліпити й не дивувати людей, мусиш подбати про те, щоб наймення твоє не було у всіх на вустах. Отож подумай добре, перш ніж ламатимеш дане Сінтрамові слово! Ти тепер заробив собі якесь право на смерть, а життя віднині не даватиме тобі великої втіхи. Був час, коли я бажала повернутися додому на південь, Єсто. Мені, обтяженій гріхами, здавалося надто великим щастям бути твоєю дружиною і йти разом з тобою в житті. Але тепер я залишусь. Якщо ти зважишся жити, я залишусь. Проте не сподівайся від мене втішного й підбадьорливого слова. Я поставлю на сторожі нашого домашнього вогнища все те лихо й горе, що ми його вчинили. Чи може ще кохати серце, що вистраждало стільки, як моє? Я йтиму поряд з тобою без сліз, але й без радості. Добре зваж, Єсто, перше ніж вибереш життя! Ми простуватимем шляхом покути.
Графиня не чекала на відповідь, кивнула своїй супутниці й вийшла. Коли вона опинилася в лісі, то залилася гіркими сльозами й плакала аж до самого Екебю. І аж як прийшла туди, то похопилася, що забула поговорити про щось веселіше, ніж війна, з старим Яном Геком.
Коли графиня пішла, в хатині запала тиша.
— Слава тобі, господи! — вигукнув раптом колишній солдат.
Усі глянули на нього. Він підвівся й прояснілими очима глянув навколо себе.
— Все досі було злом, — сказав він. — Усе, що я бачив, відколи дивлюся на світ, було злом. Злі чоловіки, злі жінки! Зненависть і лють у лісі й на землі! Але вона добра. В моїй хатині побувала добра людина. Коли я сидітиму тут самотою, то завше буду згадувати її. Вона супроводитиме мене на лісових стежках.