— Господня буря прошуміла над краєм. Тепер я знаю, що все це було на краще.
По тому дівері за нею зачинилися, і більше кавалери її не побачили.
А скільки всього треба сказати тому, хто має вмерти. Слова самі просяться на вуста, коли ти знаєш, що в прилеглій кімнаті лежить той, чиї вуха скоро будуть глухі до всього. «О друже мій, — хочеться йому сказати, — чи можеш ти вибачити? Чи можеш повірити, що попри все я тебе любив? Сам не знаю, як воно сталося так, що я завдав тобі стільки горя, коли ми долали разом життя. О друже мій, дякую тобі за всю ту радість, що ти подарував мені!»
Хочеться сказати це і ще багато, багато іншого.
Та майориха кидалася в гарячці, мова кавалерів не досягала до її слуху. Чи вона так і не довідається, як вони працюють, як перебрали на себе її справу, як урятували славу й честь Екебю? Невже так ніколи й не довідається?
Кавалери вернулися до кузні. Там уже нікого не було, але вони підкинули вугілля та руди й почали чекати, поки вона розтопиться. Вони не покликали ковалів, що пішли додому справляти свят-вечір, а самі стали до горна. Аби тільки майориха не вмерла, поки загупає молот, хай він їй розкаже про їхню роботу.
Звечоріло, настала ніч, а вощи, все працювали. Багато хто з них думав: як давно, що свят-вечір знову застав їх у кузні.
Кевенгдюлер, майстер на всі штуки, що цієї гарячої пори відбудував кузню й млин, і дужий капітан Берг стояли біля горна й пильнували заліза. Єста з Юліусом підкидали вугілля. Декотрі вмостилися на ковадлі під молотом, а декотрі посідали на вугільні тачки й купи заліза. Старий містик Левенборг завів розмову з філософом Ебергардом, що сидів поруч із ним на ковадлі.
— Цієї ночі помре Сінтрам, — мовив він.
— Чому саме цієї? — запитав Ебергард.
— Хіба ти вже забув, що ми торік уклали з ним умову? А ми за цей час не вчинили нічого, що суперечило б кавалерській честі, отже, він програв.
— Якщо ти віриш у такі дурниці, то мав би знати, що ми зробили багато такого, що суперечить кавалерській честі. По-перше, не допомогли майорисі, по-друге, почали працювати, а по-третє, Єста вчинив не дуже добре: дав слово, а не відібрав собі життя.
— Я вже про це думав, — відповів Левенборг, — і вважаю, що ти не все зрозумів як слід. Нам заборонено дбати про свою власну дріб’язкову вигоду, але робити щось в ім’я любові, честі або спасіння наших душ нам можна. Я гадаю, що Сінтрам програв.
— Може, й так.
— Скажу тобі, що я навіть певен. Я цілий вечір чув дзеленькання його дзвоників, але не справжніх. Скоро він буде тут.
І невеличкий Левенборг втупився в синій чотирикутник неба, поцяткованого ріденькими зірками, що виднів крізь відчинені двері.
Раптом він стрепенувся.
— Ти бачиш його? — прошепотів він. — Он він підкрадається. Бачиш, стоїть уже в дверях?
— Нічого я не бачу, — відповів дядько Ебергард. — Ти просто куняєш, і тобі ввижається казна-що.
— Я його чітко бачив на тлі ясного неба. Вбраний у своє довге вовче хутро й хутряну шапку. Тепер він зайшов сюди, і його не видно в темряві. Дивись, он він стоїть коло печі! Коло самого Крістіана Берга, але той, звичайно, не помічає його. Ось він нахиляється и кидає щось у жар. Ох, який він бридкий! Бережіться, товариство, бережіться!
Тільки-но він крикнув це, як з печі бухнув сніп полум’я й засипав ковалів і їхніх помічників сажею та іскрами. Але ніхто не обпікся.
— Він хотів помститися, — прошепотів Левенборг.
— Ти збожеволів! — обурився Ебергард. — Краще б помовчав, аніж плести нісенітницю.
— Можна думати й казати що завгодно, та дарма. Хіба ти не бачиш, що він стоїть біля стовпа й щирить зуби? їй-богу, мені здається, що він відчепив молота!
Левенборг скочив на землю й потяг за собою Ебергарда. А наступної миті молот грюкнув униз на ковадло. Ослабла клямра, що тримала його, не інакше, і Ебергард з Левенборгом дивом уникли смерті.
— А бачиш, що він не має над нами влади! — зрадів Левенборг. — Але видно, що хоче помститися.
Він гукнув Єсті Берлінгові:.
— Піди до жінок, Єсто! Може, він і їм покажеться. Вони не звичні до такого, не те, що я. Ще, бува, злякаються. І бережись, Єсто, він дуже на тебе лихий, та ще й, мабуть, має над тобою владу, бо ти не дотримав свого слова. Все може бути.
Потім вони довідались, що Левенборг не помилився: Сінтрам справді помер тієї ночі. Дехто казав, ніби він повісився у в’язниці, а дехто — ніби судовий урядник дав таємний наказ убити його, бо вагомих доказів проти нього не виявилось, а випускати його на волю, щоб він знову чинив людям зло, не хотіли. А ще інші оповідали, ніби до в’язниці приїхав чорний гість у чорній кареті, запряженій чорними кіньми, і забрав Сінтрама з собою. І не тільки Левенборг бачив його того свят-вечора. З’явився він також у Форші, а ще приснився Ульріці Дільнер. Багато людей казало, що він приходив лякати їх, аж поки Ульріка Дільнер перевезла його тіло й поховала на цвинтарі Бру. Вона також порозганяла з Форша лиху челядь і завела там новий лад. Відтоді у Форші перестали з’являтися привиди.