Казали, що поки Єста дійшов до крила, де лежала майориха, там уже встиг побувати якийсь чужинець і передав їй листа. Ніхто не знав того посланця, проте лист взяли й поклали на столику біля хворої. Відразу після того майорисі несподівано полегшало, гарячка спала, біль стих, і вона змогла прочитати листа.
Старі люди запевняли, ніби майорисі принесли полегкість пекельні сили. Сінтрамові та його приятелям, мабуть, треба, було, щоб вона прочитала того листа.
То був контракт, писаний кров’ю на чорному папері. Кавалери відразу впізнали б той документ, бо самі склали його минулого свят-вечора в кузні Екебю.
І ось майориха лежала в ліжку й читала, що оскільки вона відьма й посилає душі кавалерів до пекла, то дістане за це кару: втратить Екебю. Вичитала вона там і ще не, одну таку нісенітницю. Тоді звірила дату й підписи, і проти Єстиного наймення знайшла примітку: «Підписую цю умову тому, що майориха скористалася моїми вадами, відвернула мене від чесної праці й лишила нахлібником в Екебю, тому, що вона зробила мене вбивцею Еби Дони, відкривши їй, що я вигнаний священик».
Майориха неквапом згорнула папір і сховала в конверт. Вона тихо лежала й міркувала про те, що взнала з листа. Гірко їй було довідатись, що про неї думають люди. Відьмою і чарівницею була вона для всіх тих, про кого дбала, кому давала роботу й хліб. Ось яка їй подяка, ось яку пам’ять лишить вона після себе. Проте вони й не могли бути кращої думки про зрадливу жінку.
Та що їй до всіх тих невігласів? Вони їй чужі й далекі. А от нещасні кавалери, що жили з її ласки й добре її знали, теж повірили! Чи, може, тільки вдавали, що вірять, щоб мати привід загарбати Екебю? В голові її завирували думки. В розпаленому гарячкою мозку спалахнув гнів і жадоба помсти. Вона звеліла священиковій дочці, що разом з графинею сиділа коло неї, послати до Гегфорша по управителя й наглядача. Майориха хотіла скласти духівницю.
Потім знову лежала й розмірковувала. Брови в неї були насуплені, обличчя кривилося з страшного болю.
— Вам дуже погано, — тихо мовила графиня.
— Авжеж, так погано ще й не було ніколи.
Знову запала тиша. Аж ось майориха озвалася суворим, твердим голосом:
— Дивно, що й ви, графине, хоч вас так усі люблять, теж були зрадливою дружиною.
Графиня здригнулася.
— Атож, якщо не вчинками, то принаймні помислами своїми й бажаннями, а це те саме. Я знаю, що це те саме.
— І я знаю, майорихо.
— А все ж ви тепер щасливі. Можете володіти своїм коханим без гріха. Між вами не стоїть темний привид, коли ви стрічаєтесь. Ви можете належати одне одному на очах у світу, любити при денному світлі, йти поряд через життя.
— Ох, майорихо!
— Як ви могли, графине, лишитися з ним? — крикнула майориха з дедалі дужчим гнівом. — Спокутуйте свій гріх, спокутуйте, поки не пізно! їдьте додому, до своїх батьків, поки вони не з’явилися й не прокляли вас! Ви насмілюєтесь називати Єсту Берлінга своїм чоловіком? їдьте геть від нього! Я дам йому Екебю. Я дам йому владу й багатство. Невже ви зважитесь ділити їх із. ним? Зважитесь приймати щастя й пошану? Я була зважилась. І пам’ятаєте, що сталося? Пам’ятаєте торішнє різдво в Екебю? І як я сиділа замкнена в ленсмана?
— О майорихо, ми, обтяжені провиною, йдемо поряд, не знаючи щастя. Я пильную, щоб ніяка радість не оселилася біля нашого домашнього вогнища. Гадаєте, я не тужу за батьківською оселею? Ох, як мені треба захисту й підтримки родичів, але я ніколи їх не матиму. Я житиму тут, тремтітиму й каратимусь, знаючи, що всі мої вчинки ведуть до гріха й до нещастя, знаючи, що коли я допомагаю одному, то роблю шкоду іншому. Я надто слабка й немудра, щоб жити в цій країні, а все ж, зв’язана покутою, мушу тут зостатися.
— Такими думками ми тільки ошукуємо своє серце! — крикнула майориха. — Але це малодушність. Ви просто не хочете його покидати, та й годі.
Не встигла графиня відповісти їй, як до кімнати зайшов Єета Берлінг.
— Ходи сюди, Єсто! — відразу наказала майориха ще суворішим і твердішим голосом. — Ходи сюди, вихвалюваний усім людом над Левеном! Ти, бачу, хочеш заслужити собі по смерті славу народного заступника! Та послухай, як велося твоїй старій майорисі, що її ти, зневажену й самітну, пустив блукати дорогами.