Зайшла священикова дочка й повідомила, що з Гегфорша прибули управитель і наглядач. Майориха їх відпустила. Вона вже не хотіла складати духівниці.
— О Єсто Берлінгу, ти вчинив багато подвигів, — сказала майориха, — і цього разу ти знову переміг! Схились, нехай я поблагословлю тебе!
Гарячка вернулася з подвійною силою. Почалися передсмертні корчі. Тіло ще боролося з важким болем, але душа скоро перестала відчувати його. Вона задивилася в небо, відчинене тим, хто вмирає.
Минула година, й коротка боротьба життя з смертю скінчилася. Майориха лежала така спокійна й гарна, що всі присутні були глибоко зворушені.
— Люба моя старенька майорихо, — сказав Єста, — такою я тебе вже бачив! Ти знову стала Маргарета Сельсінг.
І ніколи більше не обернешся на майориху з Екебю!
Коли кавалери повернулися з кузні, їх зустріла звістка про майоришину смерть.
— А молот вона чула? — спитали вони.
Авжеж, чула. Отже, праця їхня не була марна.
Потім вони довідалися, що майориха намірялась подарувати їм Екебю, але так і не склала духівниці. Вони вважали, що це для них велика честь, і опісля хвалилися цим довіку. Однак ніхто не чув, що котрийсь із них шкодував за втраченим багатством.
Кажуть також, що тієї різдвяної ночі Єста Берлінг, стоячи поруч своєї молодої дружини, востаннє промовляв до кавалерів. Його журила їхня доля, бо тепер вони всі мали покинути Екебю. Їх чекали старечі хвороби. Немічну, сумну людину скрізь зустрічають холодно. Вбогий кавалер, змушений доживати віку в якогось селянина, вже ніколи не зазнає радощів. Розлучений з друзями, позбавлений веселих пригод, він зів’яне в самотині.
Так промовляв Єста до безжурних кавалерів, загартованих зрадливою долею. Ще раз він назвав їх старими богами й лицарями, що з’явились, щоб посіяти радість у краю заліза і в добу заліза. І він жалкував, що сад веселощів, де метеликами літала втіха, сповнився тепер шкідливою гусінню, яка точить його овочі.
Але він знає, що радість — неодмінна пожива дітей нашої землі, і вона ніколи не згасне. Одначе над світом і досі тяжіє нерозгадана загадка: як бути водночас веселим і добрим? Ніби й найлегша загадка, але й найважча, сказав Єста. Досі вони її не розгадали. Та він сподівається, що тепер вони навчились її розгадувати, всього навчились після цього року радощів і смутку, щастя й горя.
Ох, любі мої кавалери, навіть для мене настає гірка хвилина прощання з вами. Останню ніч ми сидимо разом. Я вже ніколи не почую вашого радісного сміху й бадьорої пісні. Тепер я розлучаюся з вами й з усіма веселими людьми з берегів озера Левен.
Любі мої, старенькі друзі! Я колись діставала від вас чудові подарунки. Ви принесли мені, великій самітниці, перші звістки про дивовижні людські долі. Я бачила ваші звитяжні битви навколо озера мого дитинства. А чим я вам віддячила?
Може, вас потішить, що наймення ваші знову залунають разом з найменнями улюблених місць? Нехай весь той блиск, що опромінював життя ваше, знову засяє над краєм, де ви перебували! Ще й досі стоять над Левеном Борг і Б’єрне, ще пишається Екебю у прегарному вінку з водоспадів, озер, парків та усміхнених лісових галявин. І досить тільки вийти на широкий балкон, як навколо забринять легенди, мов бджоли літнього дня.
До речі, про бджоли! Дозвольте мені оповісти ще одну історію.
Малий Рустер, що з своїм барабаном ішов на чолі шведської армії, коли вона 1813 року вступила до Німеччини, потім без кінця оповідав про ту дивовижну країну на півдні. Казав, що люди там високі, мов дзвіниці, ластівки, великі, як орли, а бджоли — як гуси.
— Ну, а які ж тоді вулики?
— Вулики звичайні, такі, як і в нас.
— То як же в них залітають бджоли?
— А це вже їхній клопіт, — відповідав малий Рустер.
Любі читачі, чи не доведеться мені сказати те саме?
Цілий рік навколо нас літали велетенські бджоли фантазії, але як їм попасти у вулик дійсності — це справді вже їхній клопіт.