Така сама завдовжки, як озеро, й рівнина. Тільки що їй важко долати собі шлях між кряжами й горами — від самого початку, від улоговини на північному кінці, де вона вперше зважується трохи розширитись, аж до того місця, де вона переможно розляжеться спочити біля самого узбережжя Венерну. Рівнині, звісно, хотілося б бігти вздовж озера від краю до краю, та не дають гори. Там повно стрімких урвищ, покритих лісом, повно майже неприступних скель, геть зарослих мохом і лишайником, що з давніх-давен стали домівкою розмаїтій звірині. Часто поміж ними трапляється грузьке болото або мочар із чорною водою. Подекуди можна трапити на вуглярську яму та на голу місцину, де вирубано ліс на будівлю чи дрова або випалено його, — все те свідчить, що й гори змирилися з людською працею. Одначе здебільшого вони лежать собі в незворушнім спокої, вдоволені тим, що на них росте ліс і на їхніх узбіччях вічно виграє сонячне світло.
І з тими горами тиха, багата, замилувана в працю долина веде ненастанну, хоча й вельми коректну війну.
— Доволі з вас, що ви оточили мене стінами, — каже їм рівнина, — для мене вже й вони достатня охорона.
Але гори не хочуть слухати її мови. Вони посилають довгі пасма пагорбів і голих височин аж до самого озера. Вони споруджують на кожній відрозі високі дозірні башти і так рідко полишають береги озера, що рівнина лише в кількох місцях має змогу скотитися просто в м’якенький прибережний пісок. І даремні всі її жалі.
— Дякуй долі, що ми тут стоїмо, — відповідають їй гори. — Згадай пору перед різдвом, коли день у день над Левеном котяться холодні, мов крига, тумани. Ми тобі робимо добру послугу тим, що стримуємо їх!
Рівнина жаліється, що їй тісно й нічого не видно.
— Не будь дурна, — відповідають гори. — Не знаєш, як дме біля озера? Треба мати гранітну спину й смерекове хутро, щоб той холод витримати. А крім того, хіба тобі зле Дивитися на нас?
Авжеж, рівнині немає іншої втіхи, як дивитися на гори. Вона добре знає дивовижну гру світла й тіней на скелях. Знає, як вони, невиразні, біласті, в полудневу пору опускаються й присідають і вранці чи надвечір знову велично випростуються, — чисті, блакитні, як небо в зеніті. Часом сонце сяє так яскраво, що вони стають зелені або сині, і тоді за цілу милю добре видно кожну ялину, кожну стежку чи скелю.
Часом буває, що гори трохи розступаються і дозволяють рівнині глянути на озеро. Та коли рівнина застає його сердитим, — як воно піниться й пирскає, мов дикий кіт, або як воно вкрите холодним димом, себто як русалки на дні печуть і варять свої страви, — то швидко знову відступає за гори, до своєї тісної в’язниці й визнає їх слушність.
Люди з давніх-давен обробляють цей чудовий край, тому він густо заселений. Де тільки який струмок кидається із кручі вниз, узявшись піною, там стоїть тартак або млин. На голих, ясних місцинах, де рівнина підходить до озера, виросли церкви й церковні будинки, а по краях долини, на підгір’ї, втиканому кам’яними брилами, де не можна ні орати, ні сіяти, стоять селянські оселі, будинки військових, а подекуди й великі папські садиби.
Одначе треба сказати, що в двадцятих роках дев’ятнадцятого сторіччя цей край був далеко не такий забудований, як тепер. У багатьох місцях, де тепер розкинулись лани, тоді були ліси, озерця та мох. Людей було менше, і заробляли вони собі на прожиток здебільшого перевозом лісу або працею на тартаках і в руднях, інколи далеко від своїх осель. Рільництво не могло їх прогодувати. Одягалися вони за тих часів в одежу домашнього ткання, їли вівсяний хліб і вдовольнилися дванадцятьма шилінгами за день тяжкої праці. Багато з них жили у великих злиднях, одначе їм допомагала в біді лагідна, весела вдача, любов до праці і вміння давати собі раду.
Довге озеро, багата рівнина й блакитні гори роблять цей край надзвичайно мальовничим, тому ще й нині тутешні люди дужі, відважні й надзвичайно обдаровані. Але тепер вони досягли великого поступу в добробуті і в освіті.
Хай же щастить усім тим, хто живе на берегах довгого озера, внизу, під блакитними горами! А я вам тут переповім дещо з їхніх спогадів.
Розділ другий
РІЗДВЯНА НІЧ
Сінтрамом звали лихого господаря маєтку Форш, довгорукого, схожого на мавпу голомозого незграбу з бридкою, скривленою пикою, що любив чинити людям зло.
Сінтрамом звали того, в кого наймитували самі тільки шибеники й розбишаки, а служили найязикатіші й найоблудніші дівчата; того, що доводив собак до сказу, штрикуючм їм у ніс цвяхом, і найкраще почувався серед злосливих людей і лютих звірів.