І нечистий відповідає їм, що подарував майорисі аж сім рудень за те, що вона посилатиме йому щороку по одній душі.
О, який жах поймає серця кавалерів! Вони чули про це й раніше, та не вірили. Адже в Екебю щороку вмирає один веселий, безжурний, вічно молодий мешканець крила нахлібників. Бо що вдієш? Кавалерам не годиться старітись. Якщо їхні тремтячі руки не годні підняти чарки, а пригаслі очі не розпізнають карт, то навіщо їм життя і вони навіщо? Метелики повинні помирати в сяйві літнього сонця.
Але тепер, тепер вони збагнули все до кінця!
Горе тій жінці! Ось чому вона їх смачно годує й напуває гірким елем та солодкою горілкою. Хоче, щоб вони просто від пияцького столу і від карт летіли вниз до пекельного володаря, щороку по одному, по одному кожного швидкоплинного року!
Горе тій жінці, горе тій відьмі! До Екебю приїздять дужі, прекрасні чоловіки, щоб навіки пропасти. Вона їх нищить, обертає їхній мозок у трухляччя, їхні легені в сухий попіл. З потьмареним духом опускаються вони на смертельне ложе, готові в далеку дорогу, без надії, без душі, без гідності.
Горе тій жінці! Так померло багато кращих за них, і так мають померти вони.
Одначе страх не довго сковує кавалерів.
— Володарю темряви! — гукають вони. — Більше та відьма не підпише кров’ю з тобою контракту! Вона мусить загинути.
Крістіан Берг, дужий капітан, бере на плече найбільший у кузні молот. Він розтрощить голову тій мерзотній чарівниці. Не запродає вона більше нічиєї душі.
— А ти, рогатий, ляжеш на ковадло, і ми спустимо на тебе висячий молот. І триматимем тебе кліщами під молотом, щоб провчити, як полювати на душі кавалерів!
Чорний добродій не вельми відважний, це давно всім відомо, розмова про молот аж ніяк йому не подобається. Він просить капітана Берга трохи почекати й починає з кавалерами торг.
— Візьміть собі від Нового року сім рудень, а мені віддайте майориху.
— Ти гадаєш, що ми такі підлі, як вона? обурюється патрон Юліус. — Екебю і всі рудні ми заберемо, але з майорихою давай собі раду сам.
— А ти, Єсто, що скажеш, га? — питає лагідний Левенборг. — Кажи ж бо! В такій поважній справі ми повинні знати твою думку.
— Це шаленство! — каже Єста Берлінг. — Кавалери, не робіть із себе дурнів! Що ми супроти майорихи? Хай із нашими душами буде що завгодно, але я не дозволю, щоб ми стали негідниками, повелися як зрадники! Надто довго я їв майоришии хліб, щоб тепер відрікатися від неї.
— То йди собі до пекла, Єсто, як маєш бажання! Ми самі будемо порядкувати в Екебю.
— Чи ви подуріли, чи пропили свій глузд? Хіба це правда? Думаєте, що він чорт? Не бачите, що все це брехня брехнею?
— Хе-хе-хе, — озивається чорний добродій, — а ти не бачиш, що стоїш на добрій дорозі до пекла, хоч ти живеш уже в Екебю сім років? Не бачиш, що не довго тобі вже чекати?
— Не мели дурниць! Я ж сам запхнув тебе в комин.
— Ніби це щось важить! Хіба я не такий самий чорт, як інші! Еге ж, Єсто Берліигу, тебе я вже вважай спіймав! Гарно ти вибуяв під майоришиною опікою.
— Вона врятувала мене, — каже Єста, — чим би я був без неї?
— Хе-хе, ніби майориха не мала на оці власної вигоди, як залишала тебе в Екебю! Ти ж не одного можеш приманити в пастку, ти маєш великий хист. Раз ти спробував піти від майорихи, прийняв від неї хутірець, став хліборобом і хотів їсти свій хліб. А вона щодня проходила повз твою садибу, та ще й водила з собою гарних дівчат. Якось із нею була Мар’яна Сінклер — тоді ти кинув лопату й шкіряний фартух, Єсто Берлінгу, і знову став нахлібником.
— Поївз ту садибу вела дорога, йолопе!
— Аякже, вела! Потім ти подався в Борг навчати Генріка Дону і мало не став зятем графині Мерти. Хто ж, по-твоєму, поклопотався, щоб юна Еба Дона почула, що ти вигнаний священик, і відмовила тобі, га? Майориха, Єсто Берлінгу. Вона хотіла, щоб ти вернувся.
— Казна-що верзеш! — мовить Єста. — Еба Дона після того скоро померла. Однаково вона не була б моя.
Чорний гість підходить до самого нього й зазирає йому просто в обличчя.
— Померла, авжеж, померла, бо через тебе вкоротила собі віку. Але від тебе це приховали.
— З тебе непоганий чорт, — каже Єста.
— А все через майориху, будь певен. Вона хотіла, щоб ти повернувся і жив у неї в кавалерському крилі.
Єста регоче й захоплено вигукує:
— З тебе таки справді непоганий чорт! Чому б нам не підписати з тобою контракту? З твоєї ласки ми б дістали сім рудень.
— Добре, що ти вже не стаєш поперек дороги власному щастю!
Кавалери віддихають з полегкістю. Вони давно вже нічого не вирішували без Єсти. Якби він не захотів пристати на чортове слово, то й вони б ні до чого не домовились, хоч порядкувати сімома руднями — велика спокуса для бідних нахлібників.