— Не вистачить, — каже він, — я ж бо знаю, скільки їх куплено. Але вони знайшли собі раду, Крістіане, для нас на цей столик напекли круків.
Вуста полковника Беренкройца під густим вусом усе-таки торкає усмішка, але Єста Берлінг зранку має таку міну, мов намірився когось убити.
— Для нахлібників усе годиться, еге ж? — озивається він.
Нарешті до столика приносять повну з горою миску смачних рябчиків.
Та капітан Берг уже кипить люттю. Він ціле життя ненавидів круків, плюгавих, крикливих ненажер. Так ненавидів, що восени, виставляючи себе на посміховисько, вбирався в спідницю й пов’язував на голову хустку, аби тільки підійти до них на відстань пострілу, як вони ласували зерном на полі.
Він ганяв і нищив їх на галявах, як вони парувалися весною, вишукував улітку гнізда і скидав додолу голих ще пуцьверінків або товк надсиджені яйця.
Ось він хапає миску з рябчиками й реве на служника:
— Ти думаєш, що я їх не впізнаю? Думаєш, треба, щоб вони аж крякнули? Фе, яка ганьба! Пригощати Крістіана Берга круками!
Він бере одного рябчика і шпурляє ним об стіну.
— Фе! — реве він, аж здригається вся зала. — Пригощати Крістіана Берга круками, фе!
І так само, як він кидав безпорадними пуцьверінками об каміння, тепер він гатить рябчиками об стіну.
Навколо бризкає підлива й жир; рябчики відбиваються від стіни й падають на підлогу. За столом кавалерів стає весело.
Аж ось до їхнього слуху долинає голос розгніваної майорихи.
— Викиньте його за двері! — велить вона служникам.
Та служники бояться. Це ж Крістіан Берг, дужий капітан.
— Викиньте, кажу!
Крістіан Берг чує її крик; засліплений люттю, він безстрашно обертається до майорихи, як ведмідь, що лишив поваленого ворога і береться до нового супротивника. Він підступає до святкового столу; лунко гупають по підлозі його важкі чоботи. Врешті капітан спиняється; від майорихи його відділяє тільки стіл.
— Викиньте його за двері! — ще раз гукає вона.
Але Берг кипить гнівом, аж страшно глянути на його насуплене чоло й стиснуті кулачиська. Він високий, мов велетень, і дужий, мов велетень. Гості й челядь тремтять, ніхто не важиться підступити до капітана. Та й хто б осмілився його зачепити, коли лють потьмарила його розум?
Він стоїть перед майорихою і грізно промовляє:
— Я вишпурляв круків об стіну. Хіба не можна, га?
— Геть звідси, капітане!
— Цить, стара! Додумалась пригощати Крістіана Берга круками! Треба було б оце взяти тебе і сім твоїх проклятих…
— Хай тобі чорт, Крістіане Бергу, ану не лайся! Тут тільки мені можна лаятись.
— Думаєш, я боюся тебе, відьмо? Думаєш, не знаю, як тобі дісталися сім рудень?
— Цить, капітане!
— Коли Альтрінгер помирав, то віддав їх твоєму чоловікові за те, що ти була його коханкою!
— Замовкнеш ти чи ні?
— Отака з тебе була вірна дружина, Маргарето Самселіус. А майор прийняв сім рудень і дозволив тобі порядкувати в них, наче й не знав нічого. Тут чорт напевне вмочив свої пальці. Але тепер тобі край.
Майориха опускається на стілець. Вона блідне й тремтить. Тоді озивається зміненим тихим голосом:
— Авжеж, мені край, завдяки тобі, Крістіане Бергу.
Від цих слів дужий капітан здригається, обличчя йому кривиться, на очах виступають сльози каяття.
— Я п’яний! — кричить він. — Я не тямлю, що кажу! Я нічого не говорив! Я був для неї сорок років пес і раб, тільки пес і раб! Вона Маргарета Сельсінг, якій я служив ціле своє життя! Я не кажу нічого поганого про неї! Хіба можна щось закинути прекрасній Маргареті Сельсінг? Я, мов той пес, стеріг її двері, мов раб, ніс її тягар. Нехай штурхне мене ногою, нехай ударить! Бачите ж, я благаю й караюся. Я кохаю її сорок років. Як би я міг сказати про неї щось погане?
Дивне то видовисько. Капітан падає навколішки і просить вибачити йому, Майориха сидить з другого боку, і він колінкує навколо столу до неї. Тоді схиляється и цілує край її сукні, зрошуючи підлогу слізьми.
Та неподалік від майорихи сидить низенький, дужий чоловік із скуйовдженим чубом, косими очима й випнутою вперед спідньою щелепою. Він схожий на ведмедя. Він маломовний, завжди нишком робить щось своє, не дбаючи ні про кого й ні про що. Це майор Самселіус.
Почувши капітанові слова, він підводиться, майориха також устає, а за нею й усі п’ятдесят гостей. Жінки плачуть зі страху, чоловіки ніяковіють, а в ногах у майорихи лежить капітан Крістіан, цілує край її сукні і зрошує слізьми підлогу.
Широкі волохаті майорові руки поволі стискаються в кулаки; він підносить руку, але майориха випереджає його.