— Ти вкрав мене, — озивається вона глухим, якимсь чужим голосом. — Прийшов, як злодій, і забрав мене. Дома ти штурханами, голодом і лайкою силував мене бути тобі за дружину. Я повелася з тобою так, як ти заслужив.
Майор ще дужче стискає кулаки. Майориха трохи відступає назад і веде далі:
— Живий вугор звивається під ножем, жінка, що її присилувано вийти заміж, шукає собі коханця. Ти хочеш бити мене за те, що було двадцять років тому? А чом тоді не бив? Невже забув, що він жив у Екебю, а ми в Ше? Ми їздили його каретами й пили його вино. Хіба ми щось ховали перед тобою? Чи його слуги не були твоїми слугами? Чи його золото не пливло в твої кишені? Чи ти не взяв від нього семи рудень? Тоді ти мовчав, а треба було бити мене, Бернте Самселіусе, тоді треба було бити.
Майор відвертається від неї, обводить поглядом гостей і на їхніх обличчях читає, що вони признають рацію дружині, всі вважають, що він прийняв сім рудень у винагороду за свою мовчанку.
— Я нічого не знав! — кричить він і тупає ногою.
— Добре, що тепер знаєш, — упадає йому в слово майориха дзвінким голосом. — А я боялася, що ти й помреш, нічого не знавши. Добре, кажу, що знаєш, то я говоритиму з тобою відверто. Ти був мій власник і сторож моєї в’язниці. Тепер ти знаєш, що я належала тому, в кого ти мене вкрав! Нехай знають і всі ті, що пліткували про мене!
Давнє кохання бринить у її голосі і світиться в її очах. Вона бачить чоловіка з піднятими кулаками. На обличчях гостей читає переляк і зневагу. Вона відчуває, що настала остання година її могутності, та однаково радіє, що може відверто говорити про найкращі спогади свого життя.
— Він був чудова людина. А хто ж ти, що розлучив нас? Рівного йому я ніколи не бачила. Він дав мені щастя, дав добро, хай благословенна буде пам’ять про нього!
Майор опускає кулаки, не вдаривши дружини. Він уже надумав іншу помсту.
— Геть із моєї хати! — горлає він.
Майориха ані ворухнеться.
Одначе кавалери бліднуть і розгублено ззираються. Починає ж бо справджуватись те, що казав чорний. Майориха не поновила контракту —і ось тобі наслідок. Якщо цьому правда, то й правда, що вона послала до пекла більше, як двадцять кавалерів. Ох, клятенна відьма!
— Геть! — править своє майор. — Жебрай хліба попідтинню! Не матимеш радості з його грошей і не житимеш у його маєтках! Нема вже майорихи з Екебю. А якщо ти переступиш іще колись мій поріг, я тебе вб’ю!
— Ти виганяєш мене з мого дому?
— Він не твій. Екебю належить мені.
Майориху поймає жах. Вона відступає до дверей, а майор іде слідом за нею.
— Ти був ціле життя моєю бідою, — каже вона. — Невже й таке ще мені вчиниш?
— Геть! Геть!
Майориха спирається на одвірок, згортає руки й затуляє обличчя. Вона згадує свою матір і шепоче:
— Нехай же від тебе всі відцураються, як ти відцуралася від мене, хай стане дорога твоєю домівкою, а копиця сіна — ліжком. Отже, все справджується, все до слова.
Ласкавий пробст із Бру і суддя з Мункерюда приступають до майора Самселіуса і пробують заспокоїти його. Мовляв, найкраще не ворушити давньої історії, хай усе лишається так, як є, треба забути минуле й вибачити.
Майор струшує з своїх плечей дружні руки; він усе ще грізний, як щойно був капітан Крістіан Берг.
— Це не давня історія! — горлає він. — Я досі нічого не знав, тому не міг покарати невірної дружини!
На цім слові майориха підводить голову: до неї знову вернулася відвага.
— Ти перший покинеш цей дім. Думаєш, я тобі поступлюся?
Вона відходить від дверей. Майор мовчить, але стежить за кожним її порухом, ладен напасти з кулаками, якщо не матиме іншого способу поквитатися з нею.
— Допоможіть мені, люди добрі, зв’язати цього чоловіка і вивести надвір, нехай прийде до тями! Не забувайте, хто я, а хто він! Розважте, поки мені не довелось йому поступитися. Я всім порядкую в Екебю, а він висиджує цілими днями у ведмежій долині й годує ведмедів. Допоможіть мені, любі приятелі й сусіди! Без мене тут усім буде лихо. Селянин будує собі хату, бо рубає мій ліс і возить мою руду. Вугляр живе з того, що випалює мені вугілля, а плотар — із того, що сплавляє моє дерево. Це я даю всім працю, що приносить людям добробут. Ковалі, ремісники, теслі живуть із того, що мають у мене роботу. Думаєте, він зможе дати всьому лад? Запевняю вас: якщо ви мене виженете, в цій околиці запанує голод!
Підноситься багато рук, щоб допомогти майорисі, а також чимало гостей пробують лагідно втихомирити майора.
— Ні, геть від мене! — кричить він. — Хочете боронити невірну дружину? Кажу вам, що як вона не піде сама, я візьму її на руки й віднесу своїм ведмедям.