У духівниці Альтрінгера, по якій майор одержав рудні, ясно сказано, що той не може нічого продавати ані дарувати і що після його смерті все має успадкувати майориха або ж її нащадки. Отож майор не мав спромоги сам спекатися ненависної спадщини і настановив кавалерів господарювати в ній — сподівався, що в такий спосіб найдужче зруйнує Екебю та решту шість рудень.
Усі в тій місцевості вірили, що лихий Сінтрам — посланець диявола; а оскільки те, що він пообіцяв, негайно здійснилося, то кавалери були певні, що контракт доведеться пильно дотримати. Тому твердо вирішили за цілий рік не зробити нічого розумного, корисного або милосердного. Всі вони також були переконані, що майориха — лиха відьма і що вона тільки й чекала, аби погубити їхні душі.
Старий дядько Ебергард, філософ, глузував з їхньої віри, та хто б зважав на його думку, коли він був такий затятий у своїй невірі, що якби навіть опинився в пеклі, серед усіх чортів, то однаково твердив би, що їх немає, бо не може бути! Адже дядько Ебергард був великий філософ Єста Берлінг нікому не признавався, в що він вірить. Одне тільки певне: він не почувався вдячним майорисі за те, що вона прийняла його нахлібником в Екебю. Краще б йому було померти, ніж тепер думати, що через нього відібрала собі життя Еба Дона. Він не підняв руки, щоб помститися майорисі, але й не підняв, щоб їй допомогти. Просто не міг. Зате кавалери тепер стали великі пани. Були свята, скрізь справляли бенкети, влаштовували розваги, і серця кавалерів переповнювала радість. І навіть якщо на Єсту Берлінга налягала жура, він не давав того взнаки ні виразом обличчя, ні словом.
Розділ четвертий
ЄСТА БЕРЛІНГ, ПОЕТ
Під час різдвяних свят у Боргу мав відбутися бенкет.
Там тоді мешкав молодий граф Дона. Він щойно одружився з молодою, вродливою дівчиною; все промовляло за те, що в старому графському замку буде весела препишна учта.
В Екебю теж прийшло запрошення, але виявилося, що з усіх, хто там був на свята, тільки Єста Берлінг, прозваний поетам, захотів поїхати на бенкет.
І Борг, і Екебю лежать над озером Левен, але на протилежних берегах. Борг у парафії Свартше, а Екебю — в Бру. Коли озеро замерзає, з Екебю до Борга всього дві милі дороги.
Старші кавалери вирядили вбогого Єсту на той бенкет, мов принца, що мав репрезентувати честь королівства. Віл убрався в новий фрак з блискучими гудзиками й накрохмалене жабо, взувся в лаковані черевики, зверху накинув хутро з найкращих бобрових шкурок, а на русяві кучері надяг соболину шапку. На його санки-бігунці розстелили ведмежу шкуру із срібними пазурами і запрягли в них чорного жеребця Дон-Жуана — гордощі цілої стайні.
Єста свиснув на свого білого пса Танкреда і схопив плетені з ремінців віжки. Він Їхав радісний, у сяйві багатства й пишноти, а ще й сам весь променів тілесною вродою і духовним чаром.
Єста вибрався перед полуднем. Була неділя, і він чув відправу, як поминав церкву в Бру. Скоро він звернув на відлюдну доріжку через ліс, що вела до Берги, маєтку капітана Угли. Там він намірявся затриматись на обід.
Берга була небагата садиба. Голод знав стежку до капітанового дому — з замшілим дахом, але його зустрічали там жартами, радістю, співом та розвагами, як кожного гостя, і він, як і всі, неохоче залишав той дім.
Стара мамзель Ульріка Дільнер, що порядкувала в домі і в прядильні, зустріла Єсту Берлінга на східцях. Вона вклонилася йому, і штучні кучері, що прикрашали її смагляве, помережане зморшками обличчя, затанцювали з радості. Стара завела Єсту до вітальні і заходилась оповідати йому про господарів садиби та про їхню зрадливу долю.
Під дверима в них стоять горе й скрута, оповідала Ульріка Дільиер. Вони не мають на обід навіть хрону до солоного м’яса, тож Фердінанд з дівчатами запрягли Дісу в санки й подалися на позичку в Мункерюд.
Капітан десь у лісі і, напевне, вернеться з ликуватим зайцем, на якого піде більше масла, ніж він сам вартий.
І це в капітана зветься постачати до хати їжу! Зрештою, ще гірше буде, як він принесе нещасну лисицю, найкрасивішу тварину з усіх, що їх створив господь, ні на що не потрібну ні живою, ні вбитою.
Ну, а господиня, звичайно, ще не встала. Лежить і читає романи, як кожного дня. Не створений той янгол до праці.
Авжеж, роботу полишено старій, сивій Ульріці Дільнер. Вона працювала з досвітку до ночі, щоб якось зводити кінці з кінцями. А це нелегка справа, адже цілу зиму в хаті немає іншого м’яса, крім солоної ведмежатини. Великої платні вона не сподівається, та й ніколи ще не бачила ні шеляга, але, може ж, не викинуть її на вулицю, коли вона вже не годна буде заробляти на хліб. В цій оселі навіть служницю шанують, тож, мабуть, справлять їй гарний похорон, якщо тільки матимуть гроші на труну.