— Та хтозна, як воно буде, — схлипнула стара, втираючи очі, що завжди заходили слізьми. — Ми винні гроші лихому Сінтрамові, і він може все в нас забрати. Щоправда, Фердінанд має багату наречену — Анну Шернгек, але він їй сприкриться, неодмінно сприкриться. І що тоді буде з нашими трьома коровами й дев’ятьма кіньми, з нашими веселими панночками, що тільки б їздили з балу на бал, з нашими занедбаними ланами, де ніщо не хоче рости, з нашим ласкавим Фердінандом, що так ніколи й не змужніє? Що станеться з цим благословенним домом, де все процвітає, крім праці?
В обідню пору зібралася вся родина. Вернулися ласкавий Фердінанд, добродушний син господарів, і веселі дочки з позиченим хріном. З’явився капітан, бадьорий після купелі в прорубаній ополонці і після полювання. Він відчинив вікно, щоб напустити до хати свіжого повітря, й міцно потиснув Єсті руку. Зайшла господиня у шовках і в мереживі, що спадало на білі руки, коли вона подавала їх Єсті цілувати.
Усі радісно привітали Єсту, почали жартувати і одне поперед одного питали:
— Що там робиться в Екебю, як вам живеться в тій райській оселі?
— Там тече молоко і мед, — відповів Єста. — Ми спорожняєм гори від заліза й наповнюєм льохи вином, лани дарують нам золото підзолочувати мізерію життя, а ще ми рубаємо ліси й робимо скраклі та альтанки.
Господиня зітхнула, всміхнулася й сказала тільки одне слово:
— Поет.
— У мене багато гріхів на сумлінні, — боронився Єста Берлінг, — але я не написав ніколи жодного вірша.
— Однаково ти поет, Єсто, тут уже нічого не вдієш. Ти пережив більше поем, аніж інші поети понаписували.
Потім ласкаво, як мати, почала дорікати йому, що він марнує своє життя.
— Я ще доживу до того, що з тебе будуть люди.
Єсті приємно було слухати напучування своєї доброї, вірної приятельки, чиє мрійливе серце палало любов’ю до великих дій.
Та як вони скінчили свій веселий обід, скуштували м’яса з хріном, капусти, печива та святкового елю, коли досхочу насміялися і наплакалися з Єстиних розповідей про майора, майориху, про священика з Брубю, надворі задзеленчав дзвоник, і відразу по тому до вітальні зайшов лихий Сінтрам.
Він весь, від голомозої голови до великих пласких ніг, променів радістю. Він вимахував довгими руками й кривив обличчя. Легко було здогадатися, що прибув він з поганими новинами.
— Ви вже чули? — запитав лихий вісник. — Чули, що сьогодні в церкві Свартше оголошено заручини Анни Шернгек з багатієм Дальбергом? Мабуть, вона забула, що заручена з Фердінандом.
Ні, вони ще про це не чули; новина приголомшила й зажурила їх. Подумки вони вже бачили свою садибу зруйнованою за борг Сінтрамові; будуть продані їхні улюблені коні та й старі меблі, що їх господиня привезла ще з батьківського дому. Скінчиться їхнє веселе життя з бенкетами і поїздками з балу на бал. Солона ведмежатина знову не покидатиме їхнього столу, а дівчатам доведеться йти по чужих людях.
Господиня погладила сина, втішаючи його в своїй невгасимій материнській любові.
Та серед них був Єста Берлінг, і в голові його миттю зринули сотні планів, один кращий за одного.
— Слухайте! — гукнув він. — Годі побиватися! Це все влаштувала пасторша із Свартше. Вона має владу над Анною, відколи та оселилася в неї. Це вона примусила дівчину кинути Фердінанда задля старого Дальберга. Але ж вони ще не взяли шлюбу і не візьмуть його. Я їду в Борг і зустріну там Анну. Я побалакаю з нею, я вирву її з рук пасторші й нареченого. Цієї ж таки ночі я привезу її сюди, і старий Дальберг зостанеться ні з чим.
Так він і зробив. Поїхав у Борг, не взявши з собою жодної з веселих капітанових дочок, зате вся родина щиро побажала йому успіху. А Сінтрам, радий, що старий Дальберг дістане дулю, вирішив лишитися в Берзі й подивитись, як Єста привезе невірну наречену. З великої втіхи він навіть укрив Єсту своїм зеленим дорожнім коцом, подарунком мамзель Ульріки.
Господиня вийшла на ганок з трьома книжечками, перев’язаними червоною стрічкою.
— На, — звернулася вона до Єсти, що сидів уже на санках. — Візьми їх на той випадок, якщо тобі не поведеться! Це «Корінна» мадам Сталь. Я не хочу, щоб її продали на аукціоні.
— Мені неодмінно поведеться.
— Ох, Єсто, Єсто, — мовила господиня й погладила його по русявому чубові. — Ти найдужчий і найслабший з людей. Чи не забудеш ти за хвилю, що тримаєш у своїх руках долю бідних людей?