І Єста знову помчав дорогою. Дон-Жуан вицокував копитами, ззаду біг білий Танкред, а серце Єсті сповнювала радість близької пригоди. Він почував себе молодим звитяжцем, на нього зійшло натхнення.
Дорога вела повз церковний будинок у Свартше. Він завернув на подвір’я і запитав, чи може забрати з собою на бал Анну Шернгек. Йому дозволили. Гарна примхлива дівчина вмостилася на санках. Хто б не захотів їхати чорним Дон-Жуаном?
Спершу вони мовчали, та потім дівчина не витерпіла й зухвало спитала:
— Чи чув, Єсто, що нині священик оголошував у церкві?
— Може, казав, що ти найвродливіша дівчина між Левеном і річкою Кларельв?
— Ти дурний, Єсто, про це всі знають. Він оголошував мої заручини із старим Дальбергом.
— Отакої! Якби я був знав, то не взяв би тебе з собою. Нізащо не взяв би!
— Я б приїхала й без тебе, — гордовито сказала дівчина.
— А все-таки шкода мені тебе, Анно, — задумливо мовив Єста. — Шкода, що ти не маєш батьків. Бо ти така норовиста, що на тебе не можна покластися.
— А ще більша шкода, що ти не сказав мені цього раніше, тоді б хтось інший віз мене на бал.
— Пасторша також вважає, що тобі треба мати якогось опікуна замість батьків, а то не віддавала б тебе за таку стару ворону.
— Це не вона мене віддає.
— О, то ти сама знайшла собі такого гарного хлопця?
— Принаймні він бере мене не через гроші.
— Ні, старі завжди полюють за синіми очима й рожевими щоками, і в них це страх як мило виходить!
— Як тобі не соромно, Єсто!
— Але пам’ятай, що відтепер тобі з молоддю не можна буде знатися. Кінець танцям і розвагам. Твоє місце в кутку на канапі. Чи, може, ти наміряєшся гуляти в карти зі старим Дальбергом?
Якийсь час вони мовчали, аж поки вибралися на стрімкі пагорби, де лежав Борг.
— Дякую за милу розмову! Надалі я добре подумаю, перше ніж кудись поїду з Єстою Берлінгом.
— І я дякую тобі за ласкаве слово! Я теж знаю декого, хто жалкує, що колись возив тебе.
Зухвала Анна Шернгек була трохи сумирніша, ніж завжди, як увійшла до танцювальної зали й скинула очима на гостей.
Найперше вона побачила низенького лисуватого Дальберга побіч високого стрункого Єсти Берлінга з хвилястим русявим чубом. Вона б залюбки вигнала їх обох за двері.
Наречений підступив до неї й запросив на танок, але вона зустріла його глузливим подивом:
— Чого це тобі забаглося? Щось я в тебе не помічала раніше любові до танців!
Дівчата підбігли поздоровити її.
— Краще не прикидайтесь! Адже ви не вірите, що можна закохатися в старого Дальберга. Але він багатий, і я теж багата, то з нас якраз добра пара.
Підійшли й старші жінки: вони тиснули її білу руку й торочили про найбільше щастя в житті.
— Поздоровляйте пасторшу із Свартше! — відповіла дівчина. — Вона дужче рада, ніж я.
А неподалік стояв Єста Берлінг, веселий кавалер; усі його радісно вітали за ясну усмішку і за гарні слова, що, мов золотий пил, сипались на сіру павутину життя. Ніколи ще не видавався він їй таким, як цього вечора. Він не покидьок, не принижений, не бездомний блазень, о ні! Він король над людьми, природжений король.
Решта молодих хлопців також змовилися проти неї. Нехай, мовляв, подумає, як недобре чинить, що дарує своє вродливе личко й своє багатство старому дідові. Десять танців вона сиділа, мов пень.
Дівчина кипіла гнівом.
Коли почався одинадцятий танець, її запросив якийсь неборак, що з ним ніхто не хотів танцювати.
— Ви, мабуть, гадаєте, що як пиво випите, то пора на квас! — сухо відрубала йому дівчина.
Потім гості сіли гуляти у фанти. Дівчата пошепотілися між собою й присудили їй поцілувати того, кого вона найдужче любить. І, лукаво усміхаючись, чекали, що ця горда красуня поцілує старого Дальберга.
Та вона підвелася, велична в своєму гніві, й заявила:
— Я краще дам поличника тому, коіго найдужче ненавиджу.
Наступної миті в Єсти Берлінга горіла щока від її міцної долоні.
Він почервонів як рак, але стримався, тільки на мент притримав її за руку й прошепотів:
— За півгодини будь унизу, в червоній залі!
Його сині очі сповили її чарівними путами, і дівчина відчула, що мусить скоритися йому.
Внизу вона зустріла Єсту гордо, гіркими словами:
— Що тобі до того, з ким я одружуюсь, Єсто?
Він не мав іще до неї ласкавого слова в серці, але гадав, що нерозважно буде зразу заводити мову про Фердінанда.
— Я думаю, що просидіти десять танців — замала кара для тебе, — почав він. — Але й це буде тобі наука, що не можна легковажно ламати своє слово й свою обіцянку. Якби суддя був кращий, то покарав би тебе суворіше.