А Мар’янине життя було — самі розваги. Всі її обожнювали, повітря навколо неї було насичене коханням, кохання було її світ і її світло, її щоденний хліб.
Часто вона сама закохувалася, навіть дуже часто, але те почуття не було таке довге, щоб з нього викувати пута й зв’язати її на все життя.
— Я чекаю на дужого звитяжця, — не раз казала вона. — Досі ніхто ще задля мене не здолав жодного валу і не перебрався через жоден фортечний рів. Усі приходили сумирні, без шалу в погляді й зухвальства в серці. Я чекаю на героя, що примусить мене забути себе саму, чекаю на таке могутнє кохання, що повинна буду скоритися йому. А з того кохання, що я досі знала, розум мій завше глумився. Її присутність додавала словам вогню і моці винові. Її полум’яна душа підганяла смичок, танок ставав легший і п’янкіший, коли вона своєю ніжкою доторкалася підлоги. Вона вражала красою в живих картинах, надавала чару виставам, її гарні вуста…
Цитьте, то була не її вина, вона й на думку собі не покладала такого! Винні балкон, місячне світло, мереживний серпавґок, лицарський обладунок і спів. Самі вони, бідолахи, були не винні.
Все те, що накоїло стільки лиха, влаштовано з добрим наміром. Патрон Юліус, що розумівся на всьому, влаштував живу картину, навмисне, щоб Мар’яна сяйнула в усій своїй звабі.
Перед коном, спорудженим у великій залі, сиділа з сотня глядачів і дивилася на жовтий іспанський місяць, що плив по темному небу. Вулицею Сеівільї скрадливо надійшов якийсь Дон-Жуан і спинився під обплетеним плющем балконом. Він перевдягся на ченця, але з-під рукавів висувалися мереживні манжети, а з-під поли — виднів кінець блискучої шпаги.
Перевдягнений заходився співати:
Коли він замовк, на балкон вийшла Мар’яна, одягнена в чорну оксамитову сукню й мереживний серпанок. Вона перехилилася через поруччя і неквапом, лукаво заспівала:
А тоді раптом додала жваво, з серцем:
На ці слова чернець скинув рясу, — під балконом тепер стояв Єста Берлінг у лицарському вбранні, гаптованому шовком і золотом. Він не зважив на слова красуні, навпаки — зіп’явся на один із стовпів, що підтримували балкон, переліз через поруччя і, як хотів того патрон Юліус, упав навколішки перед прекрасною Мар’яною.
Вона ласкаво всміхнулася й простягла йому руку для поцілунку. Поки молодята закохано дивилися одне на одного, завіса впала.
Обличчя в Єсти Берлінга було лагідне, як у поета, й мужнє, як у воїна, глибокі очі світилися зухвалістю й розумом, вони благали й погрожували. Він був сильний і гнучкий, палкий і чарівливий.
Завісу знову підняли й знову спустили, а вони за той час майже не ворухнулися. Єстині очі не відривалися від прекрасної Мар’яни, вони благали і погрожували.
Нарешті оплески стихли, завіса опала, і ніхто вже їх не бачив.
Раптом красуня Мар’яна схилилася й поцілувала Єсту Берлінга. Сама не знала чому, відчувала тільки, що мусить поцілувати. Він обняв її за шию, а вона все цілувала його.
Але винен був балкон, місячне світло, мереживний серпанок, лицарський стрій, пісня, оплески; самі вони, сердешні, були не винні. Вони цього не хотіли. Мар’яна не відмахнулася задля Єсти від графських корон, що ширяли в неї над головою, і не пройшла повз мільйони, що лежали біля її ніг, а він ще не забув Анни Шернгек. Ні, вони були не винні, жодне з них цього не хотіло.
Коло завіси нині поставлено лагідного Левенборга, як завжди усміхненого і з сльозами на очах. Заглиблений у спогади про свої незчисленні лиха, він 6е дуже придивлявся до справ цього світу і ніколи не вмів як слід їх оцінити. Коли він побачив, що Єста з Мар’яною прибрали іншу позу, то подумав, що так і треба, й почав знову піднімати завісу.