Галасливе товариство сварилося на неї кулаками, рвучко звертало санки і заганяло її в придорожні замети, а майор Фукс, ведмежий пострах, завжди тричі спльовував, щоб чарівниця чогось не наврочила.
Вони не мали до неї ніякого жалю. Кого жаліти — лиху відьму, що тиняється дорогами? Якби її спіткало нещастя, вони так само не журилися б цим, як той, що великодньої ночі стріляє в небо з рушниці, набитої мідяними гапличками, і не журиться, що попаде у відьму, яка випадково пролітатиме повз нього.
Сердешні кавалери! Вони переслідували майориху, бо спасали свої душі. Люди часто бувають жорстокі і катують одні одних, коли спасають свої душі.
Не раз бувало, що кавалери пізно вночі вставали з-за столу після п’яного бенкету, визирали у вікно, чи ніч тиха й зоряна, і бачили на подвір’ї темну тінь. Вони знали, що то майориха прийшла провідати свою улюблену садибу, Тоді все крило нахлібників здригалося від реготу старих грішників, і до нещасної жінки крізь відчинене вікно долітали кпини.
І справді, серця бідолашних авантурників зачерствіли й сповнилися пихи. Сінтрам посіяв у їхніх серцях зненависть. Адже якби майориха лишилася й надалі в Екебю, то страшнішої небезпеки їхнім душам годі було б собі уявити! Більше-бо воїнів гине при втечі, як у бою.
Майориха не дуже гнівалася на кавалерів. Якби її сила, вона б вишмагала їх прутом, як неслухняних хлопчаків, а тоді знов обдарувала б своєю ласкою.
Але тепер майориха боялася за свою улюблену садибу.
Там господарювали кавалери ї так її пильнували, як вовки отару овець або журавлі навесні ярину.
Багатьох людей журять такі самі думки. Не тільки майориха бачила, як руйнується її люба садиба. Їй було гірко й боляче, як кожному, хто стає свідком занепаду колись добре доглянутого маєтку. Тоді рідний дім дивиться на людину, мов смертельно поранена тварина. Не одне почуває себе злочинцем, коли бачить, як дерева в саду заростають мохом, а стежки — бур’яном, і ладне впасти навколішки на полях, колись дбайливо оброблених, і просити в них вибачення за таку наругу. Не одне відвертається від нещасних старих коней, щоб не стрітися з ними очима!
І не зважується стати коло хвіртки й поглянути, як худоба повертається з пасовиська. Немає страшнішого місця на землі, як занедбана рідна домівка.
О, я прошу всіх, хто має поле, і луки, і гаї, й улюблені) квітники, що дарують радість, добре їх бережіть! З любов’ю докладайте до них рук! Недобре, коли природа нарікає на людину.
Я оце думаю, як горде Екебю страждало під владою кавалерів, і бажаю, щоб майориха цієї ночі досягла своєї мети й відібрала садибу від таких недолугих господарів.
Вона не мала наміру сама вернутися в маєток, хотіла тільки вигнати з своєї домівки тих шаленців, ту сарану, тих ненатленних грабіжників, що де вже ступлять, там і трава не росте.
Майориха тинялася вулицями, годувалася жебраним хлібом, а сама щодня згадувала свою матір і врешті стала на тому, що не буде їй добра й спокою, поки мати не зніме з її плечей прокляття.
Ніхто майорисі не приносив звістки про материну смерть, отже, вона, мабуть, ще живе десь у своєму далекому лісовому хуторі. Їй уже дев’яносто років, а однаково доводиться влітку тяжко працювати коло худоби, а взимку клопотатися про вуглярів, і вона тужливо чекає того дня, коли піде на вічний спочинок.
І майориха дійшла висновку, що стара живе тільки на те, щоб зняти прокляття з своєї дочки, бо не може вмерти та мати, що накликала таке страшне лихо на свою дитину.
Отож майориха поклала собі піти до матері, щоб нарешті для обох їх настав спокій. Надумала здолати довгий шлях темними лісами, понад річками, аж до рідного дому. Знала, що поки не здолає того шляху, то не матиме спочинку. Багато людей пропонували майорисі в її біді теплу хату і щиру приязнь, але вона ніде не спинялася. Гірко й затято ходила вона від садиби до садиби і несла на собі важкий тягар материного прокляття.
Майориха вирішила вдатись до матері, але найперше хотіла зробити лад в Екебю. Боялася лишати його в руках легковажних марнотратників, пияків і ледащ, недолугих розтринькувачів божих дарів.
Невже ж вона мала піти, щоб потім вернутися і застати свою спадщину руїною? Спорожніють кузні, схуднуть коні, порозбігаються слуги?.. О ні, вона ще раз ізбереться на силі й вижене геть кавалерів.
Майориха розуміла, що її чоловік радий. бачити, як гине її спадщина. Але вона добре його знала й була впевнена, що як тільки вижене ту сарану, майор поледачиться привести натомість нову. Тільки-но кавалери зникнуть, про Екебю потурбується її колишній управитель, і все знову піде давньою колією.