Тому її чорна тінь не одну ніч пливла по темних стінах садиби. Майориха заходила до хат орендарів, перешіптувалася з мірошником та з його челядниками в комірчині при великому млині, радилася з ковалями в закурених шопах на вугілля.
Всі обіцяли їй допомогу. Честь і добробут маєтку не можна було залишати далі в руках недбалих кавалерів, що пильнують, його, як вітер купи попелу, як вовк отари овець.
І саме тої ночі, коли веселі нахлібники, натанцювавшись, нарозважавшись і напившись, поснули міцним сном на своїх постелях, майориха вирішила їх вигнати. Вона дала їм натішитись. Понуро пересиділа в кузні, поки скінчиться бал. Дочекалася, поки ті легкодухи повернулися з нічної прогулянки, поки постелили Мар’яні ліжко, поки у вікнах кавалерського крила згасло останнє світло і велика садиба поринула в сон. Аж тоді підвелася й вийшла.
Майориха наказала всій челяді з маєтку зібратися біля кавалерського крила, а сама зайшла на подвір’я. Вона подалася до великого будинку, постукала, і її впустила дочка священика з Брубю, з якої майориха зробила добру служницю.
— Вітаю вас, пані, — мовила дівчина й поцілувала її в руку.
— Погаси світло! — наказала майориха. — Ти гадаєш, що я навпомацки не знаю куди йти?
І вона рушила по тихому будинку, обійшла його весь, від льоху до горища, — прощалася. Нечутною ступою ходила від кімнати до кімнати, ніби востаннє.
Майориха розмовляла з своїми спогадами. Служниця ззаду не зітхала, не схлипувала, але сльози одна за одною котилися їй з очей. Майориха звеліла відчинити шафу з білизною та шафу з столовим сріблом і провела рукою по тонких одамашкових скатертях та по чудовому срібному начинню. На горищі доторкнулася до купи пухових перин. Помацала кожен верстат, кожну прядку, кожне мотовило. Засунула руку в скриньку з пахучим корінням і провела долонею по лойових свічках, що висіли під стелею.
— Свічки вже висохли, — мовила вона. — Можна познімати й сховати.
В льоху майориха постукала по барильцях з вином і провела рукою по рядах сулій. Не поминула вона й комори з харчами та кухні. Вона простягала руки й прощалася з усім у своєму домі. Потім почала обходити кімнати. В їдальні вона погладила стільницю великого столу й сказала:
— Скільки людей наїдалося досхочу за цим столом!
Майориха не поминула жодної кімнати. Вона дивилася на довгі широкі канапи, гладила холодний мармур консоль на золотий підпорах у формі грифів, що несли на собі люстра з фризами, де зображено танок богинь.
— Це багатий дім, — сказала вона. — Чудова людина був той, що зробив мене тут господинею.
У великій залі, де недавно гриміли танці, стільці з високими спинками вже стояли як слід під стінами. Майориха підійшла до клавікордів і легенько вдарила по клавішах.
— За мене тут також не бракувало радощів і розваг.
Заглянула майориха й до горниці поряд з великою залою.
Там було дуже темно. Вона йшла навпомацки і зненацька торкнулася рукою обличчя служниці.
— Ти плачеш? — спитала вона, бо пальці її були мокрі від сліз.
Дівчина заплакала вголос.
— О пані, — хлипала вона, — о пані, вони все понищать. Чого ви пішли й лишили в своєму домі кавалерів?
Майориха відсунула завісу, показала на подвір’я й суворо спитала:
— Чи ж я вчила тебе плакати й голосити? Дивись! Подвір’я повне людей, і вранці в Екебю не буде вже жодного кавалера.
— І ви знову повернетесь?
— Мій час ще не настав, — відповіла майориха. — Тепер мені вулиця за домівку, а купа соломи за ліжко. Але ти, дитино, пильнуватимеш Екебю, поки мене не буде.
Вони пішли далі. Ніхто з них не знав і не сподівався, що в тій горниці спить Мар’яна. А вона якраз не спала. Навіть не дрімала, і все чула, і все зрозуміла.
Вона лежала в ліжку й складала гімн коханню.
— О прекрасне, — казала вона, — ти піднесло мене до своїх верховіть! Я лежала в бездонній прірві горя, а ти обернуло її на рай. На залізній клямці рідного дому я зранила собі руки, на рідному порозі лишились мої сльози, що замерзли в крижані перлини. Холодний гнів пронизав моє серце, коли я почула, як на мою матір сиплються удари. Я хотіла заснути в сніговій постелі, щоб забути свій гнів, але прийшло ти. О кохання, дитя вогню, ти прийшло до мене, майже замерзлої! Що важить моє лихо, коли його порівняти з тим щастям, що ти принесло мені! Я нічим тепер уже не зв’язана, не маю ні батька, ні матері, ані рідного дому. Люди подумають про мене найгірше і відцураються мене. Я скоряюсь тобі, о кохання, бо чого ж би я мала стояти вище за того, кого люблю? Ми вирушимо в світ, тримаючись за руки. Вбога наречена в Єсти Берлінга. Він знайшов її в снігу. То звиймо ж собі гніздечко разом, не у високих палатах, а в селянській хатині на узліссі. Я допомагатиму йому випалювати вугілля, ставити сильця на зайців і тетеруків, я буду готувати йому їжу й латати йому одяг. О, коханий мій, я сидітиму на узліссі, сумуватиму й чекатиму на тебе. Віриш мені? Так буде, буде! Сумуватиму не за колишнім багатством, а за тобою, тільки за тобою тужитиму, з трепетом очікуватиму твоєї ходи на лісовій стежці, твоєї радісної пісні, як ти вертатимеш додому з сокирою на плечі. О, мій коханий, мій єдиний! Я могла б так тужити й чекати на тебе ціле життя…