Пилюка лежить уже на них, мов покрівець, а під ним причаїлася старість і робить свою справу. Повози стоять у полоні непоборних лінощів і обертаються в тлін. Ніхто їх не чіпає, а все ж вони розпадаються на шматки. Раз на рік відчиняються двері возовні і з’являється новий повіз, що наміряється надовго замешкати в Екебю, потім двері зачиняються. І його також опадає нудьга, сон, байдужість і стареча кволість. На нього накидаються пацюки, і шашлі, і міль, і миші, і всякі інші грабіжники, і він іржавіє, гине в нескаламученім, спокої, тупім і бездумнім.
Але цієї лютневої ночі майориха звеліла відчинити двері возовні. При світлі скіпок і ліхтарів вона познаходила повози, що належали кавалерам, які тепер жили в Екебю: старий каріоль Беренкройца, родинні сани Ернеклова з витертим гербом і санки з халабудою, в яких приїхав кузен Крістофер. Їй байдуже, чи повози літні, чи зимові, важливо тільки, щоб кожному дістався його власний.
І в стайні будять старих кавалерських коней, що спали, собі коло жолобів, повних оброку. Ще раз здійсняться ваші мрії, о ви, безтурботні! Ще раз ви спробуєте сп’ястися да стрімкі пагорби, скуштуєте прілого сіна в заїздах, здригатиметесь під нагайками п’яних гендлярів і мчатимете навзаводи по блискучій кризі, на яку аж страшно стулити.
Гарний вигляд мають тепер старі повози! У високу, мов примара, колибку запрягають сірих гірських коників, а в низенькі санки-бігунці — довгоногих, кістлявих верхових коней. Старі коні форкають, іржуть, коли їм у беззубий рот закладають вудила, старі повози риплять і тріщать. Бідну. каліч лишити б у спокої, хай собі спить, поїш й світ сонця, а її витягли на світло денне: негнучкі коліна, покорчені передні ноги, шпат і сап.
Конюхи довго морочаться, нарешті запрягають останню шкапу, тоді йдуть до майорихи й питають, який повіз дати Єсті Берлінгові, — адже всім відомо, що він приїхав до Екебю на майоришиних санях з вугіллям.
— Запряжіть йому Дон-Жуана в найкращі санки, — наказує майориха. — І постеліть ведмежу шкуру та почепіть срібні дзвоники. — Коли ж вражені конюхи огинаються, вона додає: — Нема в моїй стайні такого коня, що я б не дала тому Єсті, аби тільки його здихатись! Запам’ятайте це!
Побуджено, повитягувано коні й повози, а кавалери сплять собі далі. Тепер час і їх спровадити в зимову ніч, але з ними важче впоратися, не те що з калікуватими кіньми і хисткими старими повозами. Вони дужі, зухвалі, небезпечні люди, загартовані незчисленними пригодами. Вони готові боронитися до загину, їх нелегко силоміць постягати з постелі й повиводити до коней, що мають відвезти їх геть з Екебю.
Майориха наказує підпалити скирту соломи поблизу, щоб відблиск вогню збудив кавалерів.!
— Солома моя, весь Екебю мій, — каже вона. А як скирта займається, немов свічка, майориха вигукує: — Тепер будіть їх!
Одначе кавалери міцно сплять за замкненими дверима, і хоч уся челядь кричить: «Пожежа! Пожежа!» — вони не чують.
Важкий ковальський молот гупає в двері, а кавалери сплять. Тверда снігова куля розбиває шибку й відскакує від завіси над ліжком, а кавалери сплять. Їм сниться, що вродлива дівчина кидає їм хустину, сняться оплески за спущеною завісою, сниться веселий сміх і гучний галас нічного бенкету. Хіба якби стрельнути їм з гармати над вухом чи облити крижаною водою, то, може, вони повставали б.
Кавалери накланялись, натанцювались, награлись і наспівалися. П’яні, стомлені до краю, вони поринули в сон, глибокий, мов смерть.
В тому благословенному сні-їхній порятунок. Челяді починає здаватися небезпечною тиша в кавалерському крилі. А що, як кавалери вже звідти повилазили й пішли шукати допомоги? Що, як вони принишкли за вікном чи за дверима, тримають пальця на гачку рушниці й ладні стрельнути в кожного, хто до них поткнеться? То хитрі люди, войовничі, щось та означає ця тиша! Хто ж повірить, що вони дадуть заскочити себе зненацька, як ведмідь у барлозі?
Челядь водно гукає: «Пожежа!» — та все дарма.
Майориха бачить, що ніхто не має відваги, біжить сама сходами нагору, висаджує двері й кричить:
— Пожежа!
Цей голос краще діє на слух кавалерів, ніж крик челяді. Звиклі слухатись його, кавалери, всі дванадцятеро, схоплюються з ліжок, а побачивши заграву, хапають одяг і кидаються сходами на подвір’я.
Та біля виходу стоїть довготелесий коваль і два дужі мірошникові челядники. Кавалерів тут чекає велика ганьба. Тільки-но котрий опуститься вниз, його хапають, кидають на землю, в’яжуть за руки й за ноги, а тоді несуть до повоза — кожного до його власного.