Потроху люди почали розуміти, що то за ведмідь і чому Єста не зміг у нього вистрілити. Страшно сказати, важко повірити, але то був не звичайний ведмідь. Жодна проста куля його не візьме. Вбити його можна лише кулею зі срібла й дзвонового сплаву, вилитою на церковній вежі вночі проти п’ятниці, як настає місяць, та ще й так, щоб про те не знав ані священик, ані паламар, ані хтось інший. Але де ж її дістанеш, таку незвичайну кулю?
Найбільше всім цим переймався один чоловік в Екебю. То був, як ви й самі розумієте, Андерс Фукс, мисливець на ведмедів. Він не міг ані їсти, ані спати, так журився, що не міг убити великого ведмедя з Гурліти. Нарешті й він дійшов висновку, що того звіра можна вполювати лише срібною кулею.
Майор Фукс був чоловік суворий і не вельми вродливий: вайлуватий, неповороткий, з широким червоним обличчям, з обвислими щоками й потрійним підборіддям. Над товстими губами в нього стирчали шорсткі, мов щітка, чорні вуса і така сама густа чорна щетина їжачилась на голові. До того ж він був неговіркий і ненажерливий. Жінки не зустрічали майора Фукса радісною усмішкою й не розкривали йому обіймів, але й він не посилав їм ніжних поглядів. Певний, що ніколи не знайде жінки, яка б йому сподобалась, він кинув думати про кохання та про всі його зваби.
Та ось одного вечора в четвер випало так, що місяць був якраз на два пальці завтовшки і протримався над обрієм години зо дві після заходу сонця. Майор Фукс, нікому нічого не сказавши, вийшов з Екебю з мисливською торбою, де була жаровня та форма на кулі, і з рушницею на плечі. Він подався до церкви в Бру спробувати, чи не усміхнеться щастя чесній людині.
Церква стояла на східному березі вузької протоки між Верхнім і Нижнім Левеном, і майорові треба було переходити міст над протокою. Він ішов замислений і не дивився ані на пагорби Брубю, що чіткими обрисами вимальовувались проти ясного вечірнього неба, ані на круглу вершину Гурліти, осяяну вечірньою загравою; він дивився тільки під ноги й думав, як йому добути ключа від церкви так, щоб ніхто не знав.
Коли майор опинився на мості, то почув такий розпачливий крик, що аж підвів голову.
За тих часів за органіста в Бру був німець Фабер, дрібненький, нікчемний з усіх поглядів чоловічок. А за паламаря — Ян Ларсон, дужий парубок, але бідний, бо священик з Брубю видурив у нього спадщину по батькові, цілих п’ятсот ріксдалерів.
Паламар хотів одружитися з органістовою сестрою, невеличкою, гарненькою панною Фабер, проте органіст не приставав на їхній шлюб, тому вони між собою не вельми приятелювали. Того вечора паламар зустрів органіста на мості через протоку й накинувся на нього. Він схопив його за барки, підняв над поруччям і побожився, що вкине у воду, якщо той не віддасть за нього ясної панни. Одначе німець затявся: він випручувався і водно кричав, що не віддасть, хоч і бачив глибоко під собою чорну смугу води між білими берегами.
— Ні, ні! — кричав він. — Ні, та й ні!
Хтозна, чи розлючений паламар не кинув би його поплавати в холодній чорній воді, якби саме не нагодився майор Фукс. Паламар злякався, поставив Фабера на міст і якнайшвидше втік.
Миршавий Фабер кинувся майорові на шию і почав дякувати за порятунок, але той струсив його з себе і заявив, що дякувати нема за що. Майор не любив німців ще відтоді, як під час поморської війни побував у Путбусі на Рюгені. Ніколи ще голодна смерть не зазирала йому так близько у вічі, як тоді.
Миршавий Фабер хотів бігти до ленсмана Шарлінга й подати скаргу, що паламар намірявся його вбити, але майор пояснив йому, що дарма й клопотатися, бо в цій околиці за вбивство німця нікого не карають.
Його слова заспокоїли Фабера, і він запросив майора до себе скуштувати свинячої ковбаси й випити брауншвейзького пива.
Майор погодився, бо подумав собі, що органіст напевне мас вдома ключа від церкви. Отож вони подалися на пагорби Брубю, де була церква з церковним будинком, а також садиби паламаря й органіста.
— Вибачте! Вибачте! — каже миршавий німець, коли вони з майором заходять до хати. — В нас не дуже прибрано, бо ми з сестрою мали багато клопоту. Ми різали півня.
— Отуди к бісу! — вигукує майор.
Відразу з’являється ясна панна Фабер з великими глеками пива. Всім відомо, що майор дивиться на жінок не дуже прихильним оком, та ясна панна Фабер у чепурній корсетці й чепчику все-таки йому подобається. Коси в неї русяві, гладенько зачесані, а сукня з домашнього полотна така чиста, що аж блищить. Маленькі ручки в дівчини такі вправні й жваві, а щоки такі рум’яні й кругленькі, аж майорові спадає на думку, що коли б йому трапилася така моторна дівчина років двадцять п’ять тому, то він неодмінно посватався б до неї.