І коли Мар’яна споглядала на себе всіма тими крижаними очима, в ній завмирали всі первинні почуття.
Вона лежала і грала хвору, грала нещасну, грала закохану і мстиву. Вона й справді була хвора, нещасна, закохана і мстива, а все ж то була тільки гра. Все оберталось у гру, в уявність під крижаним поглядом, що невблаганно стежив за нею, — а за ним стежили інші, а за тими ще інші, і так без кінця.
Всі здорові життєві сили заснули в ній; палко ненавидіти і безоглядно кохати вона спромоглася тільки одну ніч, не довше.
Мар’яна вже не знала, чи все ще кохає Єсту Берлінга. Вона хотіла побачити його тільки з цікавості, чи зможе він знову сколихнути їй душу, як того разу.
Поки Мар’яна лежала слаба, в неї була тільки одна ясна думка — треба зробити так, щоб ніхто не довідався про її хворобу. Вона не захотіла бачити свою матір і свого батька, не захотіла помиритися з ним, бо знала, що він жалкуватиме за свій вчинок, коли дізнається, як тяжко вона заслабла. Тому Мар’яна звеліла казати батькам і всім, хто питатиме, що вона хворіє на очі, як, зрештою, не раз уже хворіла, відколи повернулася з чужини додому, і що їй доводиться сидіти в кімнаті при спущених завісах. Вона заборонила наглядачці розповідати про її хворобу, а кавалерам не дозволила привезти з Карлстада лікаря. Мовляв, у неї справді віспа, проте в легкій формі, і в домашній аптеці Екебю є всі потрібні ліки. Їй ніколи не спадало на думку, що можна й померти, вона лише чекала, коли одужає, щоб поїхати з Єстою до священика просити — хай оголосить про їхні заручини.
Тепер хвороба відступила, гарячка спала. Мар’яна знову стала холодна й розважна. Вернулося переконання, що вона єдина тільки розумна в цьому світі дурнів. Вона не відчувала ні зненависті, ні любові. Вона розуміла свого батька і всіх людей. А той, хто розуміє, не може ненавидіти.
Дійшла до неї звістка, що Мельхіор Сінклер наміряється влаштувати в Б’єрне розпродаж усього свого майна, щоб їй нічого не лишилося в спадок. Казали, що він хоче спродати все дощенту: спершу меблі і хатні речі, тоді худобу й реманент, насамкінець — садибу, а гроші скласти в мішок і втопити в Левені. Їй дістанеться сама руїна й гола пустка. Мар’яна спокійно всміхнулася на ту звістку. Така, мовляв, уже в батька вдача, інакше він не міг зробити.
Вона сама дивувалася, що колись складала гімн коханню, мріяла про вбогу хатину, як звичайна собі дівчина. Аж не вірилося, що вона взагалі про щось мріяла.
Вона тужила за щирістю, була стомлена ненастанною грою. Їй ніколи не довелося зазнати сильних почуттів. Вона майже не журилася тим, що втратила красу, але здригалася на думку про чиєсь співчуття.
О, якби хоч на мить забути про себе! Хоч один ненавмисний вчинок, порух, бодай одне слово!
Настав день, коли покій вивітрили й вичистили від зарази. Мар’яна лягла вдягнена на канапу й звеліла покликати Єсту Берлінга. Їй сказали, що він поїхав на розпродаж у Б’єрне.
У Б’єрне справді передбачався великий розпродаж. Дім був старовинний, багатий, і люди здалеку поз’їжджалися на купівлю. Могутній Сінклер скидав усе своє майно у великій залі. Тисячі найрізноманітніших речей лежали купами аж до самої стелі.
Сам він, мов янгол руїни, ходив по будинку і зносив усе, що можна було продати. Не чіпав тільки кухонного начиння: чорних горщиків, ослонів, мідяних дзбанів, бо вони йому не нагадували про Мар’яну. Але це було й усе, що поминула його лють.
Коли він увірвався до Мар’яниного покою, то перевернув його догори дном: викинув шаховку з ляльками й книжкову полицю, столик, для неї зроблений, її оздоби й одяг, канапу, ліжко — геть усе.
Тоді почав ходити від покою до покою, забирав усе, що йому не подобалось, і ніс до великої зали. Він стогнав під важкою канапою чи мармуровим столиком, проте не здавався. І кидав усе як попало. Розбивав шухляди й витягав звідти чудове родинне срібло. Геть його! До нього торкалася Мар’яна. Носив оберемками тонкий, білий, як сніг, одамашок і гладенькі льняні простирадла з мережками на долоню завширшки, дбайливо вишиті жіночими руками й складувані не один рік, і шпурляв на купу. Геть їх! Мар’яна не варта цього добра. Він кидався від покою до покою з повними руками порцеляни, не зважав, що десятками розбиває тарелі, не шкодував чашок з випаленим родинним гербом. Геть їх! Хай дістануться кому завгодно. Стягував з горища перини й подушки, такі м’якенькі, що в них можна потонути, як у хвилі. Геть їх! Мар’яна спала на них.
Він кидав лихим оком на знайомі старовинні меблі. Чи є хоч один стілець, де б вона не сиділа, чи канапа, де б вона не спочивала, чи картина, на яку б вона не дивилась, люстра, що не світила б їй, або дзеркало, що не відбивало б її подоби? Він погрожував кулаками тим достойним родинним пам’яткам. Найкраще він зібрав би їх усі й порозтрощував на друзки.