— Священик з Брубю хоче загарбати мою садибу? — заревів Сінклер. — То ви оце скуповуєте мої речі для священика з Брубю? Ах ви ж ошуканці! І не соромно вам, га?
Він схопив свічника й каламаря і пошпурив ними в натовп.
Все, що накипіло бідоласі на душі, вирвалося тепер назовні. Він ревів, як дикий звір, погрожував покупцям кулаками, кидав на них усім, що траплялося під руку. По залі полетіли чарки й пляшки. Сінклер не тямився з люті.
— Розпродажеві кінець! — горлав він. — Геть звідси! Поки я живий, священик з Брубю не посяде Б’єрне! Геть! Я вас навчу, як скуповувати речі для священика з Брубю!
Він прискочив до розпорядника й писарів. Ті втекли, перевернувши стіл, і Сінклер, знавіснілий з люті, накинувся на сумирних покупців.
Зчинився переполох. Кількасот людей товпилися в дверях, тікаючи від одного чоловіка. Він посилав їм навздогінці прокльони, вимахував стільцем, немов довбнею, і водно кричав:
— Геть звідси!
Мельхіор Сінклер гнав утікачів аж на ганок. Як тільки останній з них спустився східцями, він повернувся до зали, замкнув за собою двері, витяг з купи сінника та кілька подушок, ліг і заснув просто серед того шарварку. Прокинувся він аж другого дня.
Коли Єста вернувся додому, йому сказали, що Мар’яна хоче його бачити. Він зрадів, бо сам уже думав, як би з нею поговорити.
Єста в два скоки здолав сходи, зайшов до темного покою, де лежала дівчина, і на мить спинився на порозі: він нічого не бачив.
— Стій там, де ти стоїш, Єсто! — озвалася Мар’яна. — До мене небезпечно підходити.
Та Єста аж тремтів з нетерпіння. Що йому віспа! Він хотів швидше побачити свою кохану.
Яка ж вона гарна! Ні в кого більше немає таких м’якеньких кіс, такого чистого, ясного чола. Весь її вид —. гра найчудовіших ліній.
Він згадав її брови, сміливо й чітко окреслені, мов тичинки в лілеї, згадав орлиний ніс, вуста, вигнуті легенькою хвилею, делікатну округлість щік і витончену форму підборіддя. Згадав, яке чарівне враження справляють її чорні, мов ніч, брови в парі з русявими косами, блакитні очі в парі з білим личком і те світло, що в них променіло.
Його кохана була прекрасна. Він згадав, яке гаряче серце билося в її гордому тілі. Яка сила відданості й самопожертви таїлася під байдужою міною та гордим словом!
Він так тішився, що знову її-побачить.
Він примчав сюди щодуху, а вона думає, що він стоятиме коло дверей? Єста кинувся до покою і впав навколішки в узголів’ї канапи.
Але він прийшов, щоб побачити Мар’яну, поцілувати й попрощатися з нею.
Він кохав її і ніколи не перестане кохати, проте його серце вже звикло, що його топчуть ногами.
О, де йому шукати троянди, що не має опори й коріння, що її він міг би взяти й назвати своєю? Навіть цю, знайдену в снігу при дорозі, він не може взяти собі.
Коли його кохання заспіває таку дзвінку й чисту пісню, що її не скаламутить жоден фальшивий звук? Коли фортеця його щастя стане на таку підвалину, що нічиє заздрісне серце не порушить її спокою і безпеки?
Єста думав, як йому попрощатися з коханою… «Велике горе запанувало у тебе вдома! — скаже він їй. — Мені серце кров’ю сходить, коли я згадую про нього. Вертайся додому й спробуй якось угамувати батька. Твоя мати щодня в небезпеці. Вертайся, кохана моя».
Отакі слова зречення були в нього на вустах, проте він їх не вимовив.
Він упав навколішки в узголів’ї канапи, взяв Мар’янину шагову в долоні, поцілував, але вже не здобувся на слово. Серце йому так шалено заколотилося, ніби хотіло вискочити з грудей.
Віспа спотворила вродливе Мар’янине обличчя. Шкіра згрубла і була вся подзьобана. Ніколи вже її щоки не спалахнуть рум’янцем, ніколи не видно буде на скронях тендітних блакитних жилок. Очі потьмяніли, повіки підпухли, вії повипадали, а блискучі білки пожовкли.
Усе знищено. Легкі сміливі лінії покривилися, поважчали.
Багато людей потім оплакували вроду Мар’яни Сінклер. Цілий Вермланд сумував за її білим личком, променистими очима й русявими косами, бо ніде так не цінують красу, як у тому краю. Веселі його мешканці побивалися так, ніби земля їхня згубила з корони своєї слави коштовний камінь, ніби на сонячний блиск їхнього буття впала тінь.
Однак перший, хто побачив Мар’яну після того, як вона втратила красу, не піддався горю.
Душу йому заполонили невимовні почуття. Що довше він дивився на. дівчину, то тепліше ставало йому на серці. Кохання його повнявіло, мов річка навесні. Вогненною хвилею піднімалося воно з його серця й заливало все єство; на очі навернуло сльози, на уста зітхання, а руки й усе тіло пронизало тремтінням.