О, кохати її, боронити, винагороджувати за кривду!
Бути її рабом, її охоронцем!
Міцне те кохання, що його загартовано вогнем муки, бота не міг тепер говорити з Мар’яною про зречення і розлуку. Не міг її покинути. Він віддасть їй своє життя, візьме за неї на себе смертний гріх.
Він не промовив до неї жодного втішного слова, тільки плакав і цілував її, поки стара доглядачка заявила, що йому вже пора йти.
Він пішов, а Мар’яна лежала й думала про нього і про його кохання. «Добре бути коханою», — міркувала вона.
Авжеж, добре бути коханою, — але як же вона сама? Що вона почувала? О, нічого, анічогісінько!
Чи її кохання вмерло, чи де воно ділося? Де воно сховалося, дитя її серця?
Чи живе ще? Причаїлося в найтемнішому куточку серця й мерзне під крижаним поглядом самоаналізу, нажахане блідою, глузливою посмішкою, майже задушене кістлявими пальцями?
— Ох, моє кохання! — зітхнула дівчина. — Дитя мого серця! Чи ти ще живе? Чи вмерло, таж само вмерло, як моя врода?
Другого дня могутній господар Б’єрне спозаранку ввійшов до покою своєї дружини й мовив:
— Доглянь, щоб у хаті знову був лад, Густаво! Я їду по Мар’яну.
— Гаразд, любий Мельхіоре, буде лад, — відповіла дружина.
Цими кількома словами все було з’ясоване.
За годину господар Б’єрне був уже в дорозі до Екебю. Він їхав критими саньми зі спущеною халабудою, в найкращому своєму хутрі і в» найкращому шарфі — здавалося, що шляхетнішого і ласкавішого добродія не може й бути. Чуб йому був гладенько причесаний, обличчя бліде, а очі глибоко позападали.
І той лютневий день теж був напрочуд ясний та сонячний. Сніг блищав, немов очі в молодої дівчини, коли заграють перший вальс. Берези простягали до неба червонясті, тоненькі, наче мереживо, гілки, подекуди на них висіли торочками іскристі бурульки.
Все того дня купалося в щедрому святковому сяйві. Коні моторно перебирали передніми ногами, немов витанцьовували, а візник просто з утіхи виляскував батогом.
Після короткої їзди сани спинилися перед ганком в Екебю.
Вийшов служник.
— Господарі вдома? — запитав Мельхіор Сінклер.
— Немає, полюють на великого ведмедя з Гурліти.
— Всі?
— Всі, пане. Хто звабився на ведмедя, а хто на торбу в харчами.
Господар Б’єрне так зареготав, що аж луна пішла тихим подвір’ям. Він дав служникові за дотепну відповідь срібного далера.
— Скажи моїй дочці, що я приїхав по неї. Вона не змерзне. Сани з халабудою, а ще я прихопив вовче хутро загорнути її.
— То, може, ви зайдете до хати?
— Ні, дякую, я посиджу тут.
Служник пішов, а господар Б’єрне лишився чекати.
Цього ранку він був у такому доброму гуморі, що його ніщо не могло розгнівати. Він-бо й сподівався, що на Мар’яну доведеться трохи почекати, — може, вона ще навіть не встала. Нічого, він собі посидить, а щоб не нудно було, розглянеться, що діється навколо.
Край даху висіла довга бурулька, а над нею трудилося сонце. Почало згори: вгризлося в неї, розтопило краплю й хотіло кинути її на землю. Але на півдорозі крапля знову замерзла. Сонце пробувало раз по раз, та все дарма. Нарешті один зухвалий промінь учепився в кінчик бурульки, він був маленький, але такий завзятий, що аж блищав з натуги, і — диво дивне! — досяг мети: на землю дзвінко впала крапля.
Господар Б’єрне засміявся й сказав променеві:
— А ти, бачу, голубе, не дурний!
Подвір’я було тихе й порожнє. З великого будинку також не долинало ні звука. Але господар Б’єрне чекав терпляче, він-бо знав, що жінкам довго треба збиратися.
Знічев’я він глянув на голубник. Віконечко було запнуте сіткою. Голубів замикали на цілу зиму, щоб їх не хапали яструби. Час від часу одна голубка підходила до віконечка й висувала крізь сітку білу голівку.
— Чекає весни, — сказав Мельхіор Сінклер. — Та хай набереться терпцю, весна ще не скоро.
Голубка з’являлася через однаковий час, аж він почав стежити за нею з годинником у руці. Щоразу минало рівно три хвилини, і вона знову висувала голову у віконечко.
— Ні, серденько моє, — сказав Мельхіор Сінклер, — де ж це видано, щоб за три хвилини настала весна? Треба навчитися чекати.
Йому також доводилось чекати, але він нікуди не поспішав.
Коні спершу нетерпляче гребли копитами сніг, та потім сонце пригріло їх, вони посхиляли голови один до одного й поснули.
Візник сидів рівненько на передку з батогом і з віжками в руках і, виставивши обличчя на сонце, солодко спав, аж хропів.
Однак господар Б’єрне не хотів спати. Який там сон! Йому мало що так подобалось, як це радісне чекання. Мар’яна була хвора. Вона не могла раніше вернутися додому, але тепер вернеться. Звичайно, вернеться! І знову буде все гаразд.