Він не виказав нерішучості, ані словом не дорікнув їй, не виправдувався.
— Я загорну тебе у вовче хутро, Мар’яно. Воно тепле, бо я весь час тримав його на колінах.
Про всяк випадок він підійшов до коминка й загрів хутро.
Тоді допоміг дочці встати з канапи, накинув на неї хутро, запнув голову шаллю, стягнув кінці попід пахвами й зав’язав на спині.
Мар’яна не боронилася, не мала волі. Добре, як біля тебе хтось упадає, приємно, як не треба опиратися. Особливо ж, коли ти такий розшарпаний, змучений, як тепер Мар’яна, коли в тебе не лишилося жодної думки, жодного почуття.
Господар Б’єрне взяв дочку на руки, заніс до саней, обтикав хутром, натяг халабуду і виїхав з Екебю.
Мар’яна заплющила очі й зітхнула трохи з полегкістю, а трохи з жалем. Вона покидала життя, правдиве життя, — але хіба їй не однаково? Вона ж бо не могла жити, тільки грала роль.
Через два дні мати влаштувала Мар’яні побачення з Єстою. Вона послала по нього, коли Мельхіор надовго поїхав до лісорубів, і провела до Мар’яниного покою. Єста зайшов, але не привітавсь і навіть не озвався. Зупинився коло дверей і втупив очі в підлогу, мов упертий хлопчак.
— Ну ж, Єсто! — мовила Мар’яна.
Вона відкинулася в кріслі. Єстин вигляд її трохи смішив.
— Атож, я так звуся.
— Ходи сюди, аж до мене, Єсто.
Він неквапом підійшов до неї, проте все ще не підводив очей.
— Ходи ближче! Стань навколішки!
— Господи, навіщо все це? — вигукнув він, але послухався.
— Слухай, Єсто, на мою думку краще, що я вернулася додому.
— Будемо сподіватися, панно Мар’яно, що вони вас більше не виженуть у сніг.
— О Єсто, ти вже мене не любиш? Вважаєш, що я надто бридка?
Він прихилив її голову до себе й поцілував, але його погляд і далі був холодний.
Усе це тішило Мар’яну. Якщо він ревнує її до батьків, то не страшно. Ревнощі минуться. Тепер вона хотіла вернути його, хоч і сама не знала, навіщо. Просто хотіла, та й годі. Йому. єдиному пощастило досягти неможливою го: вона забула про себе саму. Він може досягти цього вдруге.
І Мар’яна заповзялася вернути Єсту. Сказала, що й гадки не мала покидати його назавжди. Але про людське око їм на якийсь час треба розлучитися. Він-бо сам бачив, що її батько мало не збожеволів, а мати не мала спокійної хвилини. Він повинен зрозуміти, що вона мусила поїхати додому.
Тоді Єста дав волю своєму гнівові. Нехай, мовляв, вона не прикидається. Він більше не хоче бути для неї цяцькою. Вона покинула його, як тільки настала змога вернутися додому, і він уже не може її кохати! Коли він позавчора вернувсь і довідався, що вона поїхала, не попрощавшись, не сказавши й слова, йому вся кров застигла в жилах, він мало не вмер з розпачу. Він не може кохати ту, що завдала йому такої страшної муки. А втім, сама вона ніколи його не любила. Вона просто манірниця, хоче, щоб і тут, у рідному краю, було кому цілувати та пестити її, оце й усе.
Невже він думає, що вона дає чоловікам пестити себе?
Авжеж думає. Жінки зовсім не такі святі, як. здаються.
Самолюбство ї манірність, та й годі! О, якби вона тільки знала, що він почував, як вернувся з полювання! Його ніби хто облив крижаною водою. Її зрада лишила глибоку рану в його серці, і рана та не загоїться, поки його й віку. Він вже ніколи не стане більше людиною.
Мар’яна спробувала пояснити йому, як усе вийшло, спробувала переконати, що лишилася йому вірна.
Єста відповів, що йому байдуже, він уже однаково її не кохає. Тепер він її бачить наскрізь. Вона любить тільки себе, а його ніколи не кохала. Поїхала, навіть не попрощавшись.
Він правив своєї. Його обурення майже тішило її. Вона не сердилась, бо цілком розуміла його обурення. Не боялася також, що дійде до остаточної розлуки. Та врешті в душу їй почав закрадатися неспокій. Невже справді в ньому настала така зміна, що він не може її кохати?
— Єсто, — мовила вона, — хіба я з самолюбства бігла до Ше по майора? Я ж бо знала, що там віспа. Та й не дуже приємно в тоненьких черевичках виходити на холод і сніг.
— Кохання живиться коханням, а не послугами та добрими вчинками, — відповів Єста.
— То ти хочеш, щоб відтепер ми стали чужі одне одному?
— Хочу.
— Єста Берлінг дуже непостійний.
— Мені давно приписують такий гріх.
Він був холодний, і ніяк не можна було його відігріти; та Мар’яна, властиво, була ще холодніша. Дух самоаналізу дививсь, як вона силкується грати роль закоханої, і глузливо посміхався.