Вона зробила ще одну спробу:
— Єсто! Я ніколи не хотіла тебе образити, навіть коли так здавалося. Прошу, вибач мені.
— Я не можу тобі вибачити.
Мар’яна знала, що якби в неї було справжнє почуття, вона б скорила Єсту. І вона спробувала вдати пристрасну. Крижані очі самоаналізу глузливо всміхалися, а вона далі грала роль. Вона не хотіла його втрачати.
— Не йди, Єсто! Не йди такий розгніваний! Подумай, яка я тепер негарна! Мене ніхто більше не покохає.
— Я теж не кохаю, — відповів Єста. — Починай звикати, що твоє серце топтатимуть, як топчуть серця інших людей.
— Єсто, я, крім тебе, нікого ще не кохала. Вибач мені! Не покидай мене. Ти єдиний можеш урятувати мене від мене самої.
Він відштовхнув її.
— Ти кажеш неправду, — заперечив він холодним, мов крига, голосом. — Не знаю, навіщо я тобі здався, але бачу, що ти брешеш. Навіщо ти хочеш мене затримати? Ти багата, залицяльників тобі ніколи не бракуватиме.
І Єста пішов.
Та не встиг він зачинити двері, як серце Мар’янине стиснулося з правдивої туги й великого болю. — То кохання, дитя її серця, вийшло з якогось темного закутка, куди — його загнали крижані очі. Воно прийшло, пожадане, тоді, коли вже було запізно. Прийшло поважне, могутнє, і туга й біль підтримували його королівську кирею.
Коли Мар’яна усвідомила, що Єста Берлінг справді її покинув, вона відчула такий пекучий, немилосердний біль, що мало не зомліла. Вона притиснула руки до серця і довго сиділа на тому самому місці — змагалася із своєю німою тугою.
Тепер страждала вона сама, не хтось інший, не артистка. Вона сама.
Навіщо батько забрав її і розлучив з Єстою? Адже її кохання не вмерло. Вона тільки ослабла після хвороби і тому не відчувала, яке воно сильне.
О боже, боже, як вона могла його втратити! Чому вона прозріла так пізно!
Ох, він був єдиний у цілому світі, володар її серця! Від нього вона все стерпіла б. Його суворість і гострі слова збудили в ній тільки покірне кохання. Якби він набив її, вода, мов той пес, приплазувала б до нього й поцілувала б йому руку.
Мар’яна схопила перо й папір і почала гарячково писати. Спершу про своє кохання й тугу, а потім уже благала в нього не любові, а тільки жалості. Вийшов у неї ніби вірш.
Вона не знала, що їй зробити, щоб хоч трохи полегшити той глухий біль.
Скінчивши, вона подумала, що якби Єста прочитав ті рядки, то повірив би в її щире кохання. А чому б і не послати йому листа? Завтра ж таки вона пошле його і певна, що тоді Єста повернеться до неї.
Другого дня Мар’яна розпачливо змагалася сама з собою. Те, що вона написала, здавалося їй таким невдатним і безглуздим. В її віршах не було ні розміру, ні рими. Звичайна собі проза. Він просто сміятиметься з такого вірша.
Прокинулися в ній також гордощі. Якщо він більше її не любить, то яіке ж то приниження жебрати в нього кохання!
Інколи розум підказував їй, що розлука з Єстою піде їй тільки на краще, бо вона не зазнає всіх тих злигоднів, що чекали на них у житті.
А проте серце її так страждало, що вона врешті здалася на почуття. Через три дні після того, як Мар’яна переконалася, що кохання її щире, вона запечатала вірші й написала на конверті наймення Єсти Берлінга. Одначе вони так і лишилися невідіслані. Поки Мар’яна знайшла відповідного посланця, то вчула про Єсту Берлінга таке, що їй здалося, ніби вже надто пізно змагатися за його кохання.
Потім вона ціле своє життя гірко каялась, що вчасно не послала Єсті вірші, коли ще могла його вернути. Страждаючи, вона завше думала собі: «Якби я була не зволікала так довго, якби не чекала стільки днів!»
Ті рядки допомогли б їй здобути щастя або принаймні правдиве життя. Вона була, певна, що ті слова вернули б до неї Єсту.
Але горе прислужило їй так само, як і кохання: зробило з неї цілісну людину, що могла вся віддатися і добру і злу. Її душу сповнювали тепер могутні, бурхливі почуття, вже не гамовані крижаним холодом самоаналізу. І хоч хвороба забрала в неї красу, багато хто віддавав їй свою любов.
Але, кажуть, вона ніколи не могла забути Єсти Берлінга. Так тужила за ним, як тужать за змарнованим життям.
І її нещасні вірші, свого часу дуже відомі, теж давно уже забуто. Аркуші паперу, списані дрібним, вигадливим письмом, встигли пожовкнути, чорнило зблякло, а я дивлюся на них, і вони здаються мені дуже зворушливими. В тих бідних словах втілено тугу цілого життя; переписуючи їх, я тремчу, ніби в них схована якась таємнича сила.