Сага про Єсту Берлінга

Прошу вас, прочитайте й задумайтесь над ними. Хтозна, до чого б вони призвели, якби були послані! Вони сповнені пристрастю і свідчать про щире почуття. Може, вони й вернули б Єсту до Мар’яни.

Вони такі ніжні, такі зворушливі, дарма що недосконалі формою. Та й нащо їм бути іншими? Нащо їм пута рим і розміру? І так прикро, так тяжко думати, що саме через недосконалу форму Мар’яна вчасно їх не відіслала.

Прошу вас, прочитайте й полюбіть їх. Вони писані в хвилину великої людської муки:

Ти кохала, дитино, та більше повік
Не озветься до тебе кохання.
Твоє серце — мов стомлений хлопчик у школі,
Що стужився за сонцем, за луками й гаєм,
Та ніхто не покличе до ігор його.
Він приречений сумно сидіти на лаві,
Мов той воїн на варті, що про нього забув цілий світ,
І ніхто не покличе його.
Він пішов, твій коханий,
І пішла з ним любов, і пішла твоя радість.

Він пішов, найдорожчий, що дав тобі крила
І навчив, мов ту пташку, ширяти у вільному небі.
Він, душі твоїй сховок, притулок єдиний
На торговиці людській, в життєвій колотнечі,
Він, хто перший зумів підібрати ключа
До дверцят твого серця.

Ти кохала, дитино, та більше повік
Не спізнаєш ти втіхи кохання.
Чорна буря страждань прихилила тебе до землі,
Тож радій, що йдеш на спочинок!
Вже не злине твій дух до небесних вершин раювання.
Так, радій, що йдеш на спочинок!
Вже ніколи не втонеш у незглибному вирові болю,
О, ніколи не втонеш!

Ти кохала, дитино, та більше повік
Вже не займеться полум’ям вигасле серце.
Ти мов поле, покрите сухою травою,
Що нараз спалахнуло, лишень на коротку хвилину,
І пташки, перелякані хмарою попелу й диму,
Розлетілися геть, про пожежу вістуючи світ.
Та нехай повертаються! Серце твоє не горить,
Вже не може горіти.

Я одне попрошу тебе, тільки одне, о мій любий:
Твоя зненависть хай не впаде ваготою на мене, пригнічену горем.

Бо чи ж є що слабкіше на світі за серце людське?
Як же жити йому, нести тягар щоденної думки,
Що воно завдало комусь болю?

Коли ж схочеш убити мене, о коханий,
Не шукай ні меча, ні отрути,
Тільки дай мені знак, що я маю піти з цього світу,
З цього царства краси, із буйної пишноти життя,
І я враз западусь у могилу.

Ти заповнив життя моє змістом, заповнив любов’ю,
І тепер забираєш назад свій дарунок, я знаю.
Та нехай не обернеться в зненависть давнє кохання,
Бо та зненависть стане для мене як вирок смертельний,
А я все ж хочу жити!

Розділ десятий МОЛОДА ГРАФИНЯ

Молода графиня снить до десятої і щодня бажає на сніданок свіжих булочок. Молода графиня гаптує або читає поезію і нічого не тямить у ткацтві чи в куховарстві. Молода графиня дуже розпещена.

Зате молода графиня весела і радістю своєю обдаровує всіх і все. Їй радо прощають довгий вранішній сон і свіжі булочки, бо вона щедро помагає вбогим і ласкава до всіх.

Батько молодої графині був шведський пан, що прожив свій вік в Італії, зачарований красою того краю і вродою однієї з його дочок. Коли Генрік Дона мандрував по Італії, то одержав запрошення до того пана, познайомився з його дочками, одружився з однією і забрав її з собою до Швеції.

Вона змалку знала шведську мову, її виховано в любові до всього шведського, тож вона чудово себе почувала на півночі, у ведмежому краї. Вона так радісно віддавалася ненастанним розвагам, узвичаєним в околицях озера Левен, що здавалося, ніби вона тут і народилася. Але графинею не вміла бути. В тій молодій веселій істоті не було ані крихти пози й бундючності, не було поблажливої величності.

Найдужче її любили підстаркуваті чоловіки. Аж дивно, який вона мала в них успіх. Коли вони бачили її на балу, то вже напевне всі — і суддя з Мункерюда, і пробст із Бру, і Мельхіор Сінклер, і капітан з Берги, — якнайдовірливіше признавалися своїм дружинам, що якби зустріли були молоду графиню на сорок чи тридцять років раніше, то…

— Тю, таж її тоді ще й на світі не було, — відповідали жінки.

А як після того бачили десь молоду графиню, то жартівливо дорікали їй, що вона відбирає в них серця їхніх чоловіків.

Літні жінки дивилися на неї з деякою тривогою: вони відразу згадували графиню Мерту. Та була така сама весела і добра, і всі її любили, коли вона тільки приїхала до Борга. А потім із неї стала марнославна, жадібна до втіх кокетка, що їй на думці були самі тільки розваги. «Якби ж у молодої графині був такий чоловік, що міг привчити її до праці! — казали старі жінки. — Якби вона могла сісти за ткацький верстат!» Бо за тією роботою забудеш про все на світі, то справжня втіха в усякому горі, вона вже врятувала не одну жінку.