Краса вдовольняє нашу одвічну жадобу високого й чистого. В «Чудесній мандрівці Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» письменниця так змальовує танок журавлів: «Ось виходять сірі, немов одягнені в присмерк, птахи з довгими крильми й червоними чубчиками… Розпластавши крила, вони кружляли з такою шаленою швидкістю, що здавалося, немов сірі тіні граються в якусь невловиму для ока гру. Певно, журавлі навчилися її в туманів, що ширяють над пустельними болотами. Танок навівав якісь чари, і той, хто вперше був на горі Кула, тепер розумів, чому все свято зветься великим танком журавлів. У ньому була якась дика сваволя, що будила в глядачів невимовну тугу. Тепер… ніхто не думав про боротьбу, всі, і крилаті й безкрилі, відчували бажання піднятися в небо, вище хмар, і поглянути, що за ними діється. Хотіли залишити неповоротке тіло, що тягне їх до землі, й полинути в світи… Оцю тугу за неосяжним, тугу за невимовною красою звірі й птахи відчували завжди, як дивилися на танок журавлів». В ім’я краси Єста Берлінг не вбиває великого ведмедя з Гурліти, коли стає віч-на-віч із ним серед засніжених гір. Анні Шернгек не страшно вмерти в пащі вовків, коли її везе чудовий кінь, править ним дужий, вродливий Єста, а дзвоники над саньми виграють веселу пісню про щастя.
Варто сказати кілька слів про художні засоби, типові для мистецької манери Сельми Лагерлеф.
Поєднання реального з казковим, що дало чудовий ефект у «Сазі про Єсту Берлінга», письменниця використовує майже в усіх наступних творах, навіть у такому реалістичному романі, як «Єрусалим». Але всюди в неї домінує розповідний елемент, кожна річ насичена дією, статичних описів у неї немає, бо не тільки люди, а й мертва природа в її творах перебуває в ненастанному русі, зміні, перетворенні. Власне, в неї нема межі між мертвим і живим, бо в природі завжди щось помирає і завжди з мертвого твориться живе. «Чи знайдеться в світі хоч одна порошинка, що не була б уже в круговороті життя? Чи порох, що здіймається на дорозі, не був колись м’якенькою косою або лагідними, ніжними руками? Чи вода в колії від коліс не була колись кров’ю, що текла в неспокійному серці?»
Хоч які насичені твори Сельми Лагерлеф казковими мотивами, а проте кожне фантастичне явище має своє реальне підгрунтя. Ось на свят-вечір із комина з’являється Сінтрам, це втілення зла й руїни у романі «Сага про Єсту Берлінга», своєрідний гетівський Мефістофель — з рогами, з хвостом, як справжній чорт. Читач уже ладен повірити в його надприродність, аж виявляється, що він — переодягнений і в комин його запхнув Єста. Ось Кевенгюлер, діставши від лісової феї в подарунок геніальний хист, творить незвичайні винаходи і одним із них спалює Екебю — і враз письменниця кидає фразу, що Кевенгюлер і сам уже не знає, чи ті винаходи були насправді, чи це тільки витвір його уяви. Таких прикладів можна навести багато.
Дуже часто зустрічаємо в Сельми Лагерлеф контрапунктне поєднання тла, на якому відбувається подія, — краєвиду, явищ природи тощо, — з самою подією, з настроєм героїв. Ось Мельхіор Сінклер у «Сазі про Єсту Берлінга» вирушає по свою дочку. Він у найкращому гуморі їде до Екебю, а навколо буяє краса: «Сніг блищав, немов очі в молодої дівчини, коли заграють перший вальс. Берези простягали до неба червонясті, тоненькі, наче мереживо, гілки, подекуди на них висіли торочками іскристі бурульки». Анна Шернгек розумом не може повірити словам Сінтрама про те, що є люди, які запродують дияволові душу. «Але їй несила опанувати своїх думок, темрява дедалі дужче насідає на неї, а ліс навколо такий чорний та мовчазний. Несила прогнати від себе страх». Ландшафт стає ніби музичним супроводом до співу, своїм звучанням надає численних відтінків основній мелодії, поглиблює та збагачує її зміст.
Велике враження справляє в її творах перехід від поетичного образу до реальної деталі: «Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі. Вони стеляться пустелями, болотами й горами…» — із дальших слів виявляється, що така дорога пролягла перед графинею Елісабет. Рідко, але з великим успіхом. користується Сельма Лагерлеф засобом контрасту. Чим, наприклад, можна краще передати трагізм долі Ульріки Дільнер, як не тим, що все своє горе вона вміє викласти тільки мелодією веселої польки?
Шведська критика складає дуже високу оцінку мові й стилеві Сельми Лагерлеф. Видатна сучасна шведська письменниця Сара Лідман пише, що й нині лишається загадкою, як письменниця зуміла «віддати такі бурхливі почуття такими спокійними словами».