— Я також не хотіла балу, як дізналась, що вона сидітиме тут замкнена, — мовить господиня. — Вона весь час була в Карлстаді, відколи її ув’язнено. Та скоро слідство буде закінчене, тому її сьогодні перевели сюди. Ми не хотіли, щоб її посадовили в жахливу камеру в’язниці, тому замкнули до ткальні у прибудові. Якби не гості, я віддала б їй найкращу свою кімнату. Ви її мало знаєте, графине, але тут вона для всіх була як мати і як королева. Що вона собі подумає про нас усіх, хто танцює в той час, коли її спіткало таке страшне лихо? На щастя, мало хто знає, що вона тут сидить.
— Навіщо її взагалі було ув’язнювати? — гостро питає графиня.
— Правда, графине, але не було іншої ради запобігти ще більшому лихові. Звісно, вона мала право підпалити свій стіг соломи і вигнати кавалерів, але після того майор почав на неї полювати. Бозна, що сталося б, якби майориху не замкнули до в’язниці. Чоловік мав через це стільки прикрощів! Навіть у Карлстаді були з нього невдоволені за те, що він не подивився крізь пальці на пригоду в Екебю. Але він учинив так, як вважав за найкраще.
— Її тепер засудять? — питає графиня.
— О ні, графине, не засудять. Її, звичайно, звільнять, але скільки горя їй довелося витерпіти за останній час! На її місці збожеволіти можна. Подумати тільки, до. такої гордої ланки поставитись як до злочинця! Я вважаю, що найкраще було б лишити її на волі. Вона б сама дала собі раду.
— То випустіть, — каже графиня.
— Кожен може її випустити, але не ленсман і не його дружина, — шепоче пані Шарлінг. — Ми ж бо маємо її стерегти. Особливо цієї ночі, коли тут з’їхалося стільки майоришиних приятелів. Ми приставили двох вартових і замкнули двері на засув, щоб ніхто до неї не зайшов. Але ми були б раді, графине, якби хтось допоміг їй утекти.
— А мені можна до неї піти? — питає молода графиня.
Пані Шарлінг схвильовано хапає її за руку й тягне за собою. В сінях вони загортаються в шалі й швидко виходять на подвір’я.
— Може, вона й не захоче говорити з нами, — каже господиня. — Але принаймні побачить, що ми за неї — не забули.
Вони поминають кімнату, де двоє вартових сидять перед засуненими дверима, і без перешкоди заходять до майорийшної в’язниці. Це велике приміщення, повне ткацьких верстатів та іншого начиння. Властиво, це мала бути ткальня, але вікна в ній загратовані, на дверях припасовані добрі засуви — отже, як треба, вона може правити й за в’язницю.
Майориха, знай, ходить і не зважає на гостей. Вона весь цей час відбуває довгу мандрівку. На думці в неї тільки одне: вона долає двадцять миль до своєї матері, що живе в Ельвдальських лісах і чекає на неї. Майорисі ніколи опочити, треба йти. Її підганяє страх. Адже матері вже більше як дев’яносто років. Вона скоро помре.
Майориха виміряла ткальню на лікті і тепер рахує їх, складає лікті в сажні, а сажні в півмилі та милі.
Важка й довга в неї дорога, а все ж майориха не важиться спочити. Бреде глибокими заметами, чує, як шумить над нею вічний праліс, і йде далі. Спить у фінських хижах і хворостяних куренях вуглярів. Часом, як протягом довгих миль не трапляється людського житла, їй доводиться ламати гілля на постіль і моститися під трухлявою, виверненою з корінням смерекою.
Нарешті майориха досягає мети, двадцять миль пройдено, ліс розступається, і на засніженому подвір’ї видно червоні будівлі. Чиста річка піниться, рине вниз кількома невеличкими водоспадами, і той знайомий шум свідчить, що вона вдома.
І її мати, побачивши дочку в жебрацькому лахмітті, як вона й хотіла того, виходить їй назустріч.
Коли майориха добирається до цього місця, то підводить голову, озирається, бачить замішені двері й усвідомлює, де вона.
Тоді вона питає себе, чи, бува, не починає божеволіти, і сідає спочити й поміркувати. Та за хвилю вже знову зривається на ноги, рахує лікті й сажні, в півмилі та милі, зупиняється ненадовго перепочити у фінських хижах і не спить ні вдень ні вночі, поки здолає всі двадцять миль.
Відколи майориха сидить у в’язниці, то ще майже не спала.
Обидві гості з острахом дивляться на майориху.
Молода графиня назавжди запам’ятає її такою, як угледіла цього разу. Вона бачитиме її вві сні й часто прокидатиметься з заплаканими очима й тяжким стогоном на вустах.
На майориху страшно глянути: лице змарніле й пооране зморшками, коси повилазили й висять тонкими космаками, замість одягу — саме лахміття. Та попри все це в неї ще лишилося багато ознак колишньої величі, прикмет могутньої володарки; вона викликає не тільки співчуття, але й повагу.
Та найдужче вражають графиню майоришині очі: запалі, непроникливі, ще не позбавлені проблиску свідомості, але майже готові погаснути; в глибині їх тліють іскри шаленства, і стає боязко, що кожної миті стара може вчепитися в тебе зубами й кігтями.