Вони довго стоять і очікують, аж раптом майориха спиняється перед молодою жінкою і суворо позирає на неї. Графиня відступає на крок і хапає пані Шарлінг за руку.
Обличчя майоришине нараз оживає, і очі зовсім опритомнюють.
— Ні, ні, — озивається вона й усміхається, — аж до такої біди я ще не дійшла, серце моє.
Воїна запрошує їх сідати й сідає сама. Обличчя її, як і в давні часи, набирає величного виразу, знайомого всім, хто бував на бучних бенкетах в Екебю та на пишних балах у губернаторовій резиденції в Карлстаді. Вони забувають про її лахміття і про її ув’язнення і бачать тільки найгордовитішу і найбагатшу жінку Вермланду.
— Люба графине, — каже майориха, — що вас примусило лишити танці задля такої самітної старої баби, як я? Ви, мабуть, дуже добрі.
Графиня Елісабет така схвильована, що не спроможна здобутися на слово. Пані Шарлінг відповідає замість неї: графиня не може танцювати, бо з думки їй не сходить вона, майориха.
— Люба пані Шарлінг, — каже майориха, — отже, дійшло вже до того, що я заважаю молодим веселитися? Не плачте за мною, люба графине. Я стара лиха жінка, що й заслужила на таку долю. Адже ви й самі відвернетесь від того, хто вдарить рідну матір?
— Так, але…
Майориха перебиває графині мову і відгортає їй з чола ясні кучері.
— Дитино моя, — каже вона, — як ви могли вийти заміж за дурного Генріка Дону?
— Але ж я його люблю.
— Розумію. Як воно сталося, розумію, — веде майориха далі. — Ви просто щира дитина. Плачете з зажуреними й смієтеся з веселими. Кажете «так» першому, хто заявляє вам: «Я тебе кохаю». Певне, що так. Ідіть же й танцюйте, люба моя графине. Танцюйте й веселіться! У вас немає в серці зла.
— Але ж я хочу вам чимось допомогти.
— Дитино моя, — урочисто каже майориха. — Жила в Екебю стара жінка, що тримала в кулаці вітри небесні. Тепер її ув’язнено, і вітри гуляють на волі. Чого ж дивуватися, що в краї шаліють бурі?
Я вже стара, графине, і всього набачилася на своєму віку. Я розуміюся на бурях. І знаю — на нас надходить ураган божий. Часом він налітає на великі держави, а часом — на маленькі загублені хутори. Ураган божий нікого не минає, налітає і на дужих, і на слабких. Є на що подивитися, коли надходить ураган божий.
Подми ж, божий урагане, благословенна буре господня, над землею! Сповни повітря, сповни води гуком і ляком! Хай же гримить і гуркоче божа стихія, хай наганяє ще більший жах! Хай хуртовина пронесеться над цим краєм, змете хисткі стіни, розіб’є іржаві замки, повалить перехняблені будівлі!
Землю огорне страх. Кубельця дрібного птаства повипадають із розсох на деревах, яструбине гніздо шелесне додолу з вершка смереки, і навіть совині гнізда в гірських розколинах позлизує вітер своїм шорстким язиком.
Ми думали, Що в нас усе гаразд, аж ні. Нам треба урагану божого. Я розумію все, тому й не нарікаю. Хочу тільки швидше дістатися до своєї матері.
— А тепер ідіть, графине! — враз похоплюється майориха. — Я не маю більше часу. Мені треба долати свій шлях. Ідіть і стережіться тих, що мчать на буремних хмарах!
І вона знову починає ходити по ткальні. Обличчя її в’яне, очі стають невидющі. Графині й пані Шарлінг доводиться залишити її.
Вернувшись до танцювальної зали, графиня підходить до Єсти Берлінга й каже:
— Вас вітає майориха, пане Берлінгу. Вона чекає, щоб ви її випустили з в’язниці.
— Довго їй треба буде чекати, графине.
— О, допоможіть їй, пане Берлінгу! Єста похмурнішає.
— Ні, — каже він. — Чого б я мав їй помагати? За що б мав бути вдячний? Все, що вона для мене зробила, було на мою згубу.
— Але ж, пане Берлінгу…
— Якби вона була не знайшла мене, — палко перебивав її мову Єста, — я тепер спав би у вічних пралісах. Я маю важити своїм життям за те, що вона зробила з мене нахлібника в Екебю? Ви гадаєте, графине, що це дуже велика честь для мене?
Молода графиня мовчки відвертається від нього. Вона обурена.
Вона йде на своє місце й думає гіркі думи про кавалерів. Вони приїхали сюди з валторною та скрипкою, грають, аж мало струни не лопаються, і не думають про те, що ту веселу музику чує майориха у своїй непривітній в’язниці. Вони приїхали сюди танцювати, аж мало підошов не постирають до дірок, і не думають про те, що стара добродійка бачить, як у запітнілих шибках мигають їхні тіні. Ох, який цей світ став сірий та бридкий! Ох, як пригнітили душу молодої графині людське лихо і людська жорстокість!