За якийсь час Єста підходить до графині і просить її в танок.
Вона відмовляється.
— Ви не хочете зі мною танцювати? — питається він і червоніє мов рак.
— Ні з вами, ні з будь-яким іншим кавалером з Екебю, — відповідає графиня.
— То ми, виходить, не гідні такої шани?
— Річ не в шані, пане Берлінгу. Просто мені не дуже приємно танцювати з тим, хто забуває про вдячність.
Єста рвучко повертається на підборах і відходить.
Цю сцену чують і бачать багато гостей. Всі вважають, що графиня має слушність. Невдячність і жорстокість кавалерів до майорихи обурює кожного.
Але в ті дні Єста Берлінг був небезпечніший за дикого звіра в лісі. Відколи він повернувся з ловів і не застав Мар’яни, серце його зробилося, наче вразлива рана. Від радий тяжко скривдити когось і водно сіяв би навколо себе горе й зло.
Що ж, хай буде так, як графиня хоче, каже він сам до себе. Але їй це дарма не минеться. Графиня любить викрадання. Можна влаштувати їй таку розвагу. І йому самому не завадить якась пригода. Адже він восьмий день уже страждає через жінку. Аж занадто довго. Єста кличе до себе полковника Беренкройца, дужого капітана Берга і вірного кузена Крістофера, — тих, що ніколи не вагаються, коли йдеться про якусь шалену пригоду, і тримає з ними раду, яй би краще помститися за образу честі кавалерського крила.
Нарешті святові кінець. На подвір’я заїздить довга валка саней. Чоловіки одягають хутра. Дами шукають свої речі у відчайдушному гармидері роздягальні.
Молода графиня поспішається швидше залишити ненависний бал і вбирається перша. Вона вже стоїть посеред кімнати й усміхається, бачивши метушню інших дам, коли це відчиняються двері і на дорозі з’являється Єста Берлінг.
До цієї кімнати не має права заходити жоден чоловік. Старі дами сидять тут з ріденькими кісками, бо вже познімали свої пишні перуки, а молоді підкасують сукні під хутра, щоб не пом’ялися в санях накрохмалені шлярки.
Хоч жінки спиняють його криком, Єста підбігає до графині, хапає її на руки, мчить до сіней, а звідти сходами вниз.
Вереск спантеличених жінок не спиняє Єсту. А як вони кидаються за ним навздогінці, то встигають тільки побачити, як він з графинею на руках стрибає в санки.
Візник ляскає батогом, і санки рушають. Вони знають візника — то Беренкройц. Знають і коня — то Дон-Жуан. Дуже стурбовані долею графині, вони звертаються до чоловіків.
Ті не гають часу на довгі розпитування, а біжать до саней. І, на чолі з графом, женуться за викрадачами.
Єста сидить на санках і міцно тримає графиню. Він забув усе своє горе і, сп’янілий від передчуття нової пригоди, на повний голос співає пісню про кохання і про троянди.
Він міцно пригортає графиню до себе, та вона й не пробує пручатися. Обличчя її, бліде, закам’яніле, спочиває в Єсти на грудях.
Ох, що ж робити; чоловікові, коли він бачить так близько біля себе бліде беззахисне личко, коли з ясного чола відкинулись русяві кучері, а міцно стулені повіки ховають зухвалий блиск сірих очей?
Що робити чоловікові, коли в нього на очах із червоних вуст відпливає кров?
Звісно, цілувати! Цілувати бліді вуста, заплющені очі, біле чоло!
Від тих поцілунків молода жінка отямлюєтьея й починав пручатися. Вона вся напинається, мов пружина. Єсті доводиться тримати її з усієї. сили, щоб вона не вискочила з саней. Нарешті, переможену й тремтячу, він заганяє її в куток саней.
— Ти глянь! — спокійно звертається Єста до Беренкройца. — Графиня третя, кого ми з Дон-Жуаном захоплюємо цієї зими. Але ті обіймали мене й цілували, а графиня не хоче ані цілуватися зі мною, ані танцювати. Ти можеш збагнути жіночу натуру, Беренкройце?
Коли Єста виїхав з подвір’я, коли почулися жіночі зойки й чоловіча лайка, коли задзеленчали дзвоники й залящали батоги, коли зчинилася вся та метушня й галас, вартові біля майоришиних дверей спантеличились. «Що там скоїлося? — думають вони. — Що то за крик?»
Раптом хряснули двері, і хтось їм гукнув:
— Її викрадено! Він утік з нею!
Приголомшені вартові вибігли надвір, навіть не поглянувши, чи викрадено майориху, чи когось іншого. Їм пощастило: знайшлося місце на якихось санях, і вони від’їхали добрий шмат дороги, поки дотямили, за ким то гонитва.
Тим часом Берг і кузен Крістофер спокійнісінько підійшли до дверей ткальні, відсунули засув і випустили майориху.
— Ви вільні, — сказали вони їй.
Майориха вийшла. Вони кілками стояли обабіч дверей і не дивилися на неї.
— Надворі стоїть кінь із саньми!
Майориха вийшла, сіла на сани й поїхала. Ніхто її не переймав, ніхто навіть не знав, куди вона подалася.