Той моторошно завив і кинувся геть; з пащі йому бухкало полум’я і дим, навколо сипалися іскри, а сліди за ним світилися, мов вогонь.
А хіба не страшно було, що кожного разу, коли господар Форша повертався з якоїсь подорожі додому, в нього був інший запряг? Виїздив він кіньми, а вночі завжди повертався чорними волами. Люди, що мешкали при гостинці, бачили, як чорніли роги проти ясного неба, коли Сінтрам минав їхні садиби, чули, як воли ревли, і жахалися, що ратиці і колеса на сухій кам’янистій дорозі кресали іскри.
Авжеж, було чого ноженятам дріботіти, щоб якнайшвидше перейти довгі темні сіни. Бо якби той, чиє наймення не можна вимовити, взяв та й вигулькнув з темного кутка! Хіба такого не може бути? Адже він показується не тільки лихим людям. Хіба не бачила його Ульріка Дільнер? І вона, і Анна Шернгек казали, що бачили його на власні очі.
Друзі й братове мої, всі, хто любить танцювати й сміятися! Уклінно благаю вас: танцюйте обережніше, смійтесь тихіше, бо може статися велике лихо, як ваші єдвабні черевички на тоненькій підошві настопчуть не тверду мостину, а чутливе людське серце, а веселий, дзвінкий, мов срібний дзвіночок, сміх доведе до розпачу чиюсь душу!
Мабуть, підошви молодих надто важко топтали серце старої Ульріки Дільнер, а їхній сміх надто зарозуміло дзвенів у її вухах, бо вона враз палко захотіла прав і привілеїв одруженої жінки. Вона врешті сказала «так» на довге женихання лихого Сінтрама, поїхала з ним у Форш як його дружина, розлучившись із давніми своїми приятелями в Берзі, з давнім улюбленим клопотом та давньою турботою про хліб щоденний.
Усе сталося дуже швидко. На різдвяні свята Сінтрам ще тільки заручився, а в лютому вже справив весілля. Анна Шернгек, що вже тоді жила в капітана Угли, цілком могла замінити стару, тож Ульріка, ставши пані Сінтрам, із чистим сумлінням переїхала до Форша.
З чистим сумлінням, але не без жалю. Дім, де вона стала тепер господинею, був не дуже приємний: у великих, порожніх покоях було моторошно й страшно. Як тільки смеркало, Ульріка починала тремтіти з ляку. Вона знемагала з туги за колишньою домівкою.
Найтяжчі були для неї довгі недільні надвечір’я. Здавалося, вони ніколи не скінчаться, як не кінчалася довга низка гірких думок, що точили їй серце.
Якось у березні Сінтрам це вернувся з церкви на обід додому. Ульріка подалася до зали на верхньому поверсі й сіла до клавесина. То була єдина її втіха. Клавесин, що його біле віко прикрашало зображення пастуха з сопілкою і пастушки, був її власний, ще з батьківського дому. Вона могла довірити йому своє горе, клавесин її розумів.
Але ж чи не прикро й чи не смішно це водночас? Знаєте, що Ульріка грає? Тільки польку, хоч яка вона зажурена й смутна!
Вона більше нічого не вміє грати. Перше ніж її пальці скостеніли від копистки та кухонного ножа, вона встигла навчитися самої лише польки. Та полька й досі сиділа в її пальцях, але нічого більше Ульріка грати не вміла — ні жалібного маршу, ні якоїсь зворушливої сонати, ні навіть тужливої народної пісні. Вміла саму тільки польку.
Ульріка грала її щоразу, коли мала щось довірити старому клавесинові. Грала, як їй хотілося плакати і як хотілося сміятись. Грала, як справляла своє весілля і як уперше переступила поріг своєї власної господи. Грає її і тепер.
Старі струни добре її розуміють: вона нещасна, ох, яка нещасна!
Той, хто їде дорогою і чує ту музику, може подумати, що лихвей Сінтрам улаштував бенкет сусідам і родичам; так весело виграє Ульріка. То напрочуд бадьора і весела мелодія. Нею колись Ульріка відганяла від Берги журбу й голод. Хто її вчує, той зразу пускається в танок. Вісімдесятирічні кавалери забували про свій ревматизм і подагру. Цілий світ танцював би під цю польку — така вона весела. А стара Ульріка плаче.
Її оточують попурі, неприязні слуги і злі тварини. Вона тужить за привітними обличчями й лагідними усмішками. І цю її тугу й розпач має віддати весела полька.
Люди ніяк не звикнуть, що тепер вона пані Сінтрам, всі й далі звуть її мамзель Дільнер. І полькою вона виливає свій жаль, що не оперлася марнославству і сквапилася на становище заміжньої жінки.
Стара Ульріка грає так, ніби хоче порвати струни. Багато що має заглушити її мелодія: нарікання зубожілих селян, прокляття надміру визискуваних орендарів, глузи впертої челяді, а найперше сором, що вона стала дружиною лихої людини.
Під цю мелодію Єста Берлінг танцював з молоденького графинею Доною. Танцювала під неї Мар’яна Сінклер та її численні залицяльники, і майориха з Екебю линула по залі під її звуки, коли ще живий був красень Альтрінгер. Ульріка немов бачить, як усі вони, в сяйві краси й молодості, проносяться повз неї пара за парою. Їхні радощі передаються їй, а від неї струмують знову до них. Від її польки у них пашать щоки, сяють очі. Тепер усе те минулося. То хай же гримить полька — скільки спогадів, любих її серцю спогадів треба нею заглушити!