Ульріка грає, щоб побороти свій страх. Серце їй розривається з ляку, коли вона бачить чорного пса, коли чує, як челядь шепоче щось про чорних волів. Вона грає безперестанку, аби тільки приглушити овій страх.
Нараз вона завважує, що її чоловік вернувся додому. Чує, як він заходить до зали й сідає у крісло-гойдалку. Їй таке знайоме те порипування крісла об підлогу, що вона навіть не повернула голови.
Тепер вона грає, а крісло погойдується. Скоро вона вже не чує мелодії, тільки рипіння крісла.
Сердешна стара Ульріка! Вона така намучена, така самітна, така беззахисна — заблукала серед ворогів і не має кому поскаржитись, не має ніякої втіхи, крім розхитаного клавесина, що промовляє до неї полькою!
Це ніби дикий регіт на похороні чи п’яна пісня в церкві.
Вона чує порипування крісла, і раптом їй здається, що клавесин регоче з її жалю. Вона уриває на півтоні, підводиться й озирається на крісло-гойдалку.
За мить Ульріка лежала вже зомліла на підлозі. У кріслі сидів не її чоловік, а хтось інший — той, що його наймення діти не звалкуються вимовити, той, що налякав би їх до смерті, якби трапився їм на порожньому горищі.
Чи може той, чия душа була заполонена казками, звільнитися від їхнього чару? Надворі завиває нічний вітер, фікус та олеандр шмагають колони балкона своїм дебелим листям, над довгим пасмом гір нависає чорне небо, а я сиджу вночі сама й пишу при засвіченій лампі і спущених завісах. Я вже стара й досвідчена, а все ж мені мурашки бігають по спині, так само, як і тоді, коли я вперше почула цю історію. Я ненастанно підводжу очі поглянути, чи, бува, не зайшов хтось і не сховався десь у куточку. Я виходжу на балкон перевірити, чи не вистромилась із-за поруччя чорна голова. Завше, коли ніч темна, а самота глибока, мене посідає страх, навіяний давніми оповідками, і врешті так мене змагає, що я кидаю перо, лягаю в постіль і вкриваюся з головою.
Малою я не могла надивуватися, як Ульріка Дільнер лишилася жива того надвечір’я… Я б нізащо не витримала.
На щастя, зразу по тому у Форш над’їхала Анна Шернгек, знайшла стару в залі на підлозі й привела до тями. Але мені б так легко все не минулося. Я вже була б мертва.
Не дай боже вам, любі приятелі, бачити старечі сльози.
Хай ніколи не доведеться вам стояти безпорадно, коли сива голова прихилиться до ваших грудей, шукаючи опори, або старечі руки простягнуться до вас у німій молитві. Хай не доводиться вам бачити стару людину в тяжкому горі, коли ви не годні її втішити!
Що супроти цього біда молодих? Вони дужі, в них е надія. Та як страшно, коли плачуть старі, як не впасти в розпач, коли ті, що були тобі опорою змалку, хиляться, вбиті горем!
Анна Шернгек слухала розповідь старої Ульріки і не бачила ніякої ради.
Старенька плакала й тремтіла, в очах її світилася нестяма. Вона есе говорила, але так плутано, ніби вже й сама не знала, де вона й що з нею. Зморшки, що поорали все її обличчя, вдвічі поглибшали, кучері поспадали з чола й порозвивалися від сліз, і вся її довга худа постать аж тіпалася з плачу.
Нарешті Анна не витримала і зважилась покласти цьому край. Вона вже знала, що зробить: забере Ульріку назад до Берги. Правда, вона Сінтрамова дружина, але їй не можна довше залишатись у Форші. Вона збожеволіє, як ще тут посидить. Анна Шернгек твердо вирішила забрати стару Ульріку з собою.
Ох, як зраділа старенька, але й перелякалася водночас! Вона ніяк не важилась лишити чоловіка та його дім. А що, як він пошле за нею навздогінці великого чорного пса?
Проте Анна Шернгек то жартами, то погрозами нарешті вмовила її, і за півгодини вони вже сиділи поряд на санях, Анна сама була старій Дісі за погонича. Дорога випала тяжка, бо кінчався вже березень, але старій Ульріці було добре в знайомих санях, запряжених знайомою кобилою, що справляла в Берзі службу майже стільки вже років, як і вона сама.
А що стара Ульріка, вічна хатня рабиня, була безстрашної та веселої вдачі, то вже біля Арвідідсторпа перестала плакати, біля Гегберга сміялася, а після Мункебю заходилась оповідати, як їй було замолоду, коли вона служила у графині в Сванегольмі.