— Не сійте в душі моїй сумніву, — тихо каже Анна, — а то я пропаду.
— Гляньте сюди, — мовить Сінтрам і схиляється над сонним Єстою Берлінгом. — Гляньте на його мізинець! Бачите на ньому невеличку ранку? Вона ніколи не загоїться. Ми брали звідти кров підписувати контракт. Єста мій. Кров має особливу силу. Він мій, і лише кохання може його звільнити. Та якщо я таки втримаю його, з нього будуть люди.
Анна Шернгек напружує всю свою волю, щоб скинути з себе чари. Це ж бо шаленство, чистісіньке шаленство! Не можна продавати душу свою лихому спокусникові. Але їй несила опанувати своїх думок, темрява дедалі дужче насідає на неї, а ліс навколо такий чорний та мовчазний. Несила прогнати від себе страх.
— Чи ви гадаєте, — знов озивається Сінтрам, — що йому вже нема чого занапащати, такий він пропащий? Не думайте так! Хіба він знущався з селян, хіба обдурював убогих приятелі® а чи грав нечесно? Чи, може, був коханцем заміжньої жінки?
— Здається мені, що ви сам нечистий!
— Поміняймося з вами, панно Анно! Беріть собі Єсту й виходьте за нього заміж. Хай він буде ваш, а тим, що в Берзі, лишіть свої гроші. Я вам його відступаю, бо ви й самі знаєте, що він мій. Уявіть собі, що то не бог наслав на вас вовків тієї ночі. Міняймося!
— А що ж ви хочете за нього?
Сінтрам вищирив зуби.
— Що хочу? О, мене вдовольнить дещиця. Заберу тільки оту стару з ваших саней, панно Анно.
— Щезни, сатано, спокуснику! — гукає Анна. — Хочеш, щоб я зрадила свою давню приятельку, що звірилась на мене? Невже я маю лишити сердешну, щоб ти довів її до божевілля?
— Хе-хе-хе, чого ви хвилюєтесь, панно Анно! Зважте краще! З одного боку молодий, вродливий чоловік, а з другого — стара, виснажена баба. Котресь із них я мушу мати. То кого ви мені віддасте?
Анна Шернгек розпачливо засміялася.
— Невже ви думаєте, що ми оце гендлюватимем душами, як кіньми на ярмарку в Брубю?
— Саме так. Але як хочете, панно Анно, то владнаймо справу інакше. Подбаємо цро честь роду Шернгеків.
І він починає голосно гукати свою дружину, що сидить на санях в Анни Шернгек. На превеликий жах дівчини, та відразу слухається, злазить з саней і, тремтячи з ляку, підходить до них.
— Хе-хе-хе, яка слухняна жінка! — каже Сінтрам. — Не дивуйтесь, панно Анно, — вона йде, бо її чоловік кличе. Тепер я висаджу Єсту з своїх саней і залишу тут. Залишу назавжди, панно Анно. Хай його забирає, хто хоче.
Він нахиляється по Єсту, проте Анна зазирає йому в саме обличчя, впивається в нього очима й шипить, мов розлючений звір:
— В ім’я боже, їдь додому! Хіба ти не знаєш, хто чекає на тебе в залі, у кріслі-гойдалці? І ти смієш примушувати його стільки чекати?
Бачивши, яке враження справили її слова на лиходія, Анна злякалась чи не найдужче за весь той день. Сінтрам схопив віжки, обернув санки й почав поганяти коня батогом та диким криком. Кінь помчав із стрімкого схилу, і з-під копит та полозків по тонкому березневому снігу сипнули довгі кетяги іскор.
Анна Шернгек і Ульріка Дільнер зостались самі на дорозі, одначе не перемовилися жодним словом. Ульріка тремтіла від нестямного погляду Анни, а та не мала що сказати старій бідоласі, задля якої зреклася свого коханого. Їй хотілося плакати, впасти на дорогу й битися головою об твердий сніг і пісок.
Досі вона знала тільки втіху зречення, а тепер відчула його гіркоту. Важко зректися свого кохання, та стократ важче віддати на поталу душу коханого!
Вони мовчки доїхали до Берги, та коли відчинили двері в залу, Анна Шернгек уперше і востаннє в житті своєму зомліла. Там сиділи Сінтрам та Єста Берлінг і спокійнісінько розмовляли. Перед ними стояли вже чарки з грогом, отже, вони сиділи тут щонайменше з годину.
Анна Шернгек зомліла, зате Ульріка була спокійна. Вона ще в лісі збагнула, що не Сінтрам, а той, інший, переслідував їх дорогою.
Потім капітан Угла та його дружина домовилися з Сінтрамом, що стара Ульріка залишиться в Берзі. Він швидко згодився. Мовляв, йому й самому не хочеться, щоб вона з’їхала з глузду.
О діти нашої доби!
Я не вимагаю, щоб хтось вірив цим давнім переказам. Може, вони вигадка й омана. Та хіба жаль старої Ульріки теж вигадка й омана? Жаль, що стискає її серце, аж воно стогне, як стогне мостища в Сінтрамовій залі під кріслом-гойдалкою? А розпач, що мордував Анну Шернгек, як мордували її дзвоники в глухому лісі, теж вигадка й омана?