О, якби ж то так!
Розділ дванадцятий
ІСТОРІЯ ЕБИ ДОНИ
Чудовий той пригірок на східному узбережжі Левену, обмитий лагідними хвилями затоки, гордий той пригірок, де розташувався замок Борг, але не важся на нього ступити.
Нізвідки Левен не здається таким прекрасним, як з його вершини.
Той, хто не бачив із борзького пригірка, як згортається в сувій з його блискучої гладіні ранкова імла, хто з вікна маленького блакитного кабінету, що з ним пов’язано стільки спогадів, не спостерігав, як у його водах віддзеркалюється блідо-рожевий сонячний захід, той не уявляє собі, яке воно прегарне, те озеро моїх мрій.
А все ж я кажу: не йди туди!
Бо, може, тебе сповнить бажання лишитись назавжди в напоєних смутком залах старого замку, може, ти захочеш стати господарем того чудового куточка, а коли ти молодий, заможний і щасливий, тобі закортить, як багатьом уже, оселитися там із своєю молодою дружиною.
Ні, краще тобі не бачити того чарівного пригірка, бо в замку Борг не вживається щастя. Хоч би який ти був багатий і щасливий, а як поселишся там, ті старовинні, просякнуті сльозами підлоги скроплять і твої сльози, а ті стіни, що чули стільки скарг, приймуть також і твої зітхання.
Неласкава доля тяжіє над цією чудовою садибою. Ніби там десь поховане нещастя, що це знаходить спокою в могилі своїй, а водно встає і лякає живих. Якби я була господинею Борга, то звеліла б скрізь перешукати, перекопати кам’янистий грунт у смерековім парку, і долівки в льохах, і чорноземлю в полі, аж поки знайшла б об’їдений червами відьомський кістяк і поховала б його в освяченій землі на цвинтарі в Свартше. Не пожаліла б також грошей дзвонареві, щоб голосно й довго бив у дзвони, і щедро обдарувала б священика й паламаря, щоб гучним співом та надгробним словом уколисали ту відьму до вічного сну.
А якби й це не допомогло, то якоїсь буряної ночі я б підпалила покривлені дерев’яні стіни й спопелила б усе дотла, щоб нікому більше не кортіло оселятися в тому нещасливому домі. Тоді вже ніхто не ступив би на те закляте місце, тільки чорні галки з церковної дзвіниці переселилися б до обгорілих димарів, що темними примарами здіймалися б над пожарищем.
Звичайно, я з тугою дивилася б, як над дахом здіймається полум’я, як густий дим, забарвлений у червоне блиском пожежі, нашпигований іскрами, бухкає із старовинного графського будинку. В шумі й тріскотняві мені вчувалися б жалібні голоси безпритульних спогадів, а в блакитних омахах полум’я я добачила б, певне, сполоханих духів. Я подумала б про те, що смуток ушляхетнює, а нещастя прикрашає, і заплакала б, як плачуть над храмом давніх богів, приреченим на знищення.
Та цить-бо, не кряч про саму біду! Адже Борг іще стоїть і красується на вершині пригірка, захищений парком з могутніх смерек, нижче розляглися вкриті снігом поля, що блищать на яскравому березневому сонці, а за стінами замку лунає радісний сміх веселої графині Елісабет.
У неділю вона ходить до церкви в Свартше неподалік від Борга, а потім запрошує на обід невеличке товариство. У неї звичайно бувають суддя із Мункерюда з дружиною, і капітан з Берги з дружиною, і священик з дружиною, і лихий Сінтрам. Якщо Єста Берлінг перебереться кригою через Легвен і з’явиться в Свартще, то вона запрошує і його. Бо чому ж їй не запросити Єсту Берлінга?
Вона ж бо не знає, що вже починають лихословити, ніби Єста так часто перебирається на східний берег озера, щоб побачити її. Може, він приходить також, щоб випити чарку й пограти в карти з Сінтрамом; та це нікого не турбує. Кожному відомо, що він має залізне тіло, та зовсім інша річ його серце. Ніхто не вірить, що Єста може дивитися в променисті очі, на русяві кучері, що в’ються навколо ясного чола, і не закохатися в них.
Молода графиня ласкава з Єстою. Та що тут дивного? Вона з усіма ласкава. Бувало, посадовить собі на коліна якесь обшарпане старченя або коли стріне на дорозі якогось немічного бідолаху, то велить візникові спинитись і бере його до себе на сани.
Єста любить сидіти в блакитному кабінеті, звідки відкривається такий чудовий краєвид на озеро, й читати графині вірші. В цьому нема нічого поганого. Він не забуває, що вона. графиня, а він безхатній авантурник. Просто йому приємно бути в товаристві жінки, такої недосяжної для нього. Він її шанує, як святу. Закохатися в неї — все одно що закопатися в царицю Савську, намальовану на церковних хорах у Свартше.
Він прагнув тільки слугувати їй, як паж слугує своїй високій господині: пристібати їй ковзани до черевиків, тримати моташку ниток, кермувати санками. Про кохання між ними й мови не могло бути, але Єста належав до тих людей, що знаходять радість у романтичному, невинному упаданні.