— А він іще живий? — запитала графиня.
— Та ні, вже помер. Це все було так давно.
В серці Анни Шернгек ворухнувся сумнів: чи ж добре вона робить? І вона вирішила, що ніколи це скаже графині, про кого йдеться, нехай собі думає, що його вже немає: на світі.
— Тоді він був ще молодий, — повела вона далі свою розповідь. — У ньому знову прокинулась радість життя. Він мав хист промовця і гаряче, запальне серце.
І от одного вечора він освідчився Ебі в своєму коханні. Вона нічого не відповіла йому, тільки розказала про те, що їй зимовими вечорами оповідала бабуся, і про своє вимріяне царство. Потім узяла з нього обіцянку: примусила заприсягтися, що він стане провісником слова божого, одним із тих, що прискорюють повернення Христа.
Що він мав робити? Він був вигнаний священик, і жоден шлях не був йому такий неприступний, як той, куди вона хотіла його навернути. Одначе він не зважишся сказати правди. Не мав серця! засмутити прекрасне дівча, що його він кохав. Він обіцяв їй усе, що вона хотіла.
Далі їм уже не треба було багато слів. Ясно було, що одного чудового дня вона стане його дружиною. То не було кохання з поцілунками й пестощами. Він ледве насмілювався підійти до неї. Вона була тендітна, немов квітка. Але часом її карі очі відривалися від землі і шукали його очей. Місячними вечорами, коли вони сиділи на ганку, вона присувалась до нього, і —він потайці, щоб вона не помітила, цілував їй коси.
Як бачиш, гріх його був у тому, що він забув і про минуле, і про майбутнє. Він ще міг забути, що він бідний і незначного роду, одначе завжди повинен був пам’ятати, що ма, е надійти день, коли кохання стане проти кохання, земля проти неба, і їй доведеться вибирати між ним і осяйним володарем тисячолітнього царства. А вона не матиме сили витримати таку боротьбу.
Минуло літо, осінь і зима. Напровесні, коли танула крига, Ёба Дона захворіла. По долинах розтанув сніг, пагорби взялися ожеледдю, озера стали небезпечні, а дорогами не можна було проїхати ні саньми, ні возом.
Графиня Мерта хотіла привезти лікаря з Карлстада — ближче не було до кого звернутися. Та марні були її наміри. Ні проханнями, ні погрозами вона не могла присилувати нікого зі слуг поїхати до міста. Вона впала навколішки перед своїм візником, однак той відмовився. В неї почалися корчі й істерика, так вона боялася за дочку. Графиня Мерта була однаково нестримана в горі і в радощах.
Еба Дона мала запалення легенів, життя її висіло на волосинці, а лікаря привезти не було змоги.
Тоді до Карлстада поїхав навчитель. Рушити в таку небезпечну дорогу означало важити своїм життям, одначе він поїхав. Йому доводилось перебиратися через прогнуту кригу й долати карколомні узвози, часом вирубувати коневі східці на обмерзлому схилі, а часом витягати воза з глибокого багна. Кажуть, ніби лікар відмовився їхати і погодивсь аж тоді, як навчитель витяг пістолета.
Коли він вернувся, графиня ладна була впасти перед ним на коліна. «Візьміть усе! — мовила вона. — Кажіть, що ви хочете, чого бажаєте: мою дочку, мій маєток, мої гроші?» «Дочку», — відповів навчитель.
Аліна ІПернгек раптом замовкла.
— Ну, а потім, потім що? — спитала графиня Елісабет.
— І цього досить, — відповіла Анна.
Вона належала до тих нерішучих бідолах, яких завжди, мучить і лякає сумнів. Вона вже цілий тиждень була в, такому. стані. Не знала, чого сама хоче. Те, що тільки-но уявлялося їй справедливим, за хвилю здавалось інакшим. Тепер вона вже шкодувала, що почала розповідати цю історію.
— Я починаю думати, що ти глузуєш із мене, Анно. Адже ти знаєш, що я мушу почути кінець.
— Нема вже про що багато розповідати. Для Еби Дони почалася пора боротьби. Кохання стало проти кохання, земля проти, неба.
Графиня Мерта розповіла дочці, на яку небезпечну їзду. зважився задля неї молодий навчитель, і сказала, що в нагороду пообіцяла віддати її заміж за нього.
Еба тоді вже так подужчала, що лежала одягнена на канапі. Вона була квола, бліда і ще тихіша, ніж звичайно.
Почувши ті слова, вона докірливо глянула на матір карими очима й мовила: «Матусю, ви хочете віддати мене вигнаному священикові, тому, хто позбавлений права слугувати господові, колишньому злодієві і жебракові?» «Хто тобі сказав про це, доню? Я гадала, що ти нічого не знаєш». «Знаю. Я чула, як ваші гості говорили про нього того вечора, коли я захворіла». «Але ж ти подумай, доню, він урятував тобі життя!» «Я думаю про те, що він обдурив мене. Нехай би сказав, хто він». «Він запевняв, що ти його кохаєш». «Так, я його кохала. Але я не можу більше кохати того, хто мене обдурив». «Як же він тебе обдурив?» «Ви цього не зрозумієте, матусю».