— Єсто, — озивається Анна жартівливим тоном, хоч горло їй стискає страх. — Кажуть, що ти більше пережив поем, аніж інші, ті, що присвятили цьому все своє життя, їх понаписували. І знаєш, краще, як ти й далі будеш так робити. Видно, що цей вірш писаний уночі. Хіба не правда?
— Ти до мене не вельми ласкава.
— Щоб оце прийти й читати нам вірші про смерть і тугу! І не соромно тобі?
Єста більше її не слухає. Він дивиться на графиню. Та сидить ніби скам’яніла, непорушна, мов статуя. Йому здається, що вона ось-ось зомліє.
Врешті вона на превелику силу каже:
— Ідіть звідси!
— Хто? Я?
— Священик! — веде далі графиня.
— Годі тобі, Елісабет!
— Нехай священик, що пропив свій сан, іде з мого дому!
— Анно, — дивується Єста, — що вона каже?
— Краще йди собі, Єсто.
— Чого мені йти? Що це все означає?
— Анно, поясни йому, — просить графиня, — поясни, що…
— Ні, пояснюй сама.
Графиня зціплює зуби й силкується опанувати себе.
— Пане Берлінгу, — каже вона й підступає ближче до нього, — ви маєте дивовижний хист примушувати людей забувати, хто ви. Досі я цього не знала. Щойно я почула розповідь про Ебу Дону, про те, як її довела до смерті свідомість, що вона покохала негідного чоловіка. Завдяки вашій поемі я здогадалася, що то були ви. Я не можу збагнути, як людина з таким минулим, як у вас, може з’являтися в товаристві порядної жінки. Я цього не можу збагнути, пане Берлінгу. Чи тепер ви все зрозуміли?
— Так, графине. Скажу тільки одне собі на захист. Я був певний, весь час був певний, що ви все про мене знаєте. Я ніколи не намагався чогось приховувати про себе, але не дуже приємно кричати на всіх перехрестях про найбільше горе в своєму житті.
Єста повертається і йде. І тієї миті графиня Дона наступила своєю ніжкою на пучечок синеньких фіалок.
— Ти зробила те, що я хотіла, — суворо звертається до неї Анна Шернгек. — Але тепер кінець нашій приязні. Може, ти й здивуєшся, але я не прощу тобі, що ти була до нього така жорстока. Ти його вигнала, висміяла, принизила, а я… я пішла б за ним до в’язниці, до ганебного стовпа, якби до такого дійшлося. Тепер я буду берегти його й боронити. Ти зробила те, що я хотіла, але я тобі цього ніколи не пробачу.
— Що ти кажеш, Анно!
— Не думай, що мені легко було все те оповідати. Я шматувала своє власне серце.
— То навіщо ти оповідала?
— Навіщо? Бо я не хотіла… не хотіла, щоб він став коханцем одруженої жінки…