Розділ тринадцятий
МАМЗЕЛЬ МАРІ
Тихо, будь ласка, тихо!
Щось гуде мені над головою. Мабуть, джміль пролетів. Ну, тихо ж бо! Чуєте, як пахне? Присягаюся, що то полин, і лаванда, і черемшина, і бузок, і нарциси. Яка втіха вдихати ті запахи сірого осіннього вечора посеред міста! Досить мені лише згадати про один чудовий куточок на землі, як відразу коло мене починає гудіти й духмяніти, і гульк — я вже опиняюся в маленькому, оточеному живоплотом із вовчих ягід, квадратовому городі, повному квіток. По кутках коло вузеньких лавочок розрісся бузок і з нього утворилися ніби альтанки, а навколо грядок із квітками, що їм надано форми серця або зірки, біжать стежечки, посипані білим піском з озера. З трьох боків городчик оточений лісом. Найближче ростуть здичавілі горобина й черемшина; дух з їхнього гарного цвіту домішується-до пахощів бузку. За ними виструнчилось кілька рядів беріз, а далі починаються смереки, справдешній ліс — мовчазний, темний, волохатий і колючий.
З четвертого боку стоїть невеличкий сірий будиночок.
Той город, що про нього я оце згадую, шістдесят років тому належав пані Муреус із Свартше, що шила селянам ковдри та куховарила на їхніх родинних святах і з того заробітку жила.
Любі приятелі! Я вам бажаю всякого добра, та найперше кросен і такого городу. Великих, довгих, стародавніх кросен зі стертими карбами й пощербленим валочком, таких, що можна заразом працювати вп’ятьох або й ушістьох; на них шиють навзаводи, дивляться, в кого краще виходить, їдять печені яблука, балакають без угаву, гуляють у «мандрівку до Гренландії» та «в кого каблучка» і так регочуть, що аж вивірки в лісі з переляку падають на землю сторч головою. Таких кросен, любі приятелі, я бажаю вам на зиму, а на літо городу! Не величезного городу, куди треба вкласти більше грошей, аніж він дає втіхи, — ні, маленького городця, як вони колись звалися. Такого, щоб ви могли обробити його своїми руками. Посеред кожної грядочки хай росте кущик троянд. Навколо них — незабудь, а по краях, у траві й на піщаних стежечках сам понасівається мак з великими патлатими квітками; а ще неодмінно щоб там була вигоріла на сонці лавка з дерну, а по її сидінні та по спинці щоб росли орлики й червоний козелець.
Стара пані Муреус свого часу мала не тільки город і кросна. У неї були три веселі працьовиті дочки й невеличкий будиночок при дорозі. А крім того — трохи заощаджених грошей на дні скрині, грубі шовкові, шалі, крісла з високими спинками й досвід у багатьох справах, дуже потрібний тому, хто сам собі заробляє на хліб.
Та найкращі з усього були кросна, що цілий рік давали їй заробіток, і город, що впродовж літа тішив її серце.
Треба ще сказати, що пані Муреус мала пожильця — сухорляву, невеличку мамзель років сорока, що наймала мансарду. Мамзель Марі, як її завжди звали, мала свій власний погляд на все, як то часто буває в самітних людей, що їхні думки снуються навколо баченого.
Мамзель Марі вважала, що кохання — корінь і причина всього зла в цьому сумному світі.
Щовечора перед сном вона складала руки на грудях і молилася. Проказавши «Отче наш» і «Благослови нас, боже», вона завжди наостанці просила бога, щоб господь уберіг її від кохання.
— Бо мені б із того було тільки горе, — казала вона. — Я стара, негарна й убога. Ні, боронь боже мені закохатися!
День у день вона сиділа біля вікна нагорі в будиночку пані Муреус і плела сітчасті фіранки та скатерки. Все те вона потім продавала селянам і панам. Плела, щоб заробити собі на хату.
Вона мріяла купити хатину на пагорбі, проти, церкви у Свартше, так високо, щоб від неї видно було далеко навкруги. А про кохання й слухати не хотіла.
Коли, бувало, літніми вечорами долинало цигикання скрипки з роздоріжжя, де музика сидів на перелазі, а молодь танцювала польку, аж курява здіймалася, то мамзель Марі робила добрий гак лісом, аби тільки не чути й не бачити тієї забави. © http://kompas.co.ua
Другого дня різдва з села приходило по п’ять або й по шість наречених, щоб пані Муреус із дочками вбрали їх на весілля. Їх оздоблювали миртовими віночками, високими коронами з єдвабу та скляного намиста, барвистими шовковими шарфами, на груди приколювали пучечки штучних троянд і на облямівку суконь також чіпляли цілі кишці квіток із тафти. Тоді мамзель Марі не виходила з своєї кімнати, щоб не бачити, як вони чепуряться на славу коханню.
Узимку, коли дочки пані Муреус сиділи вечорами біля кросен і велика кімната ліворуч від сіней дихала затишком, коли над полум’ям у коминку шкварчали яблука, коли красень Єста Берлінг чи ласкавий Фердінанд, навідавшись до дівчат, висмикували їм нитки з голок або дражнили їх, щоб виходили нерівні штихи, коли кімната дзвеніла сміхом, жартами й веселим гомоном, коли під кроснами зустрічалися долоні, тоді зніяковіла мамзель Марі згортала роботу й поспішалася нагору до своєї кімнатки, бо вона ненавиділа кохання і всі його прояви.